Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

А та безсоромниця як ущипне мене!

— Ходімо...— каже й підморгує.

Я взяв її за руку й потиснув з натяком.

— Ходімо, моє маленьке...— відповідаю, а голос у мене чомусь хрипкий.

А далі сам розумієш. Ми ніби очманіли. А потім поснули. Коли я прокинувся, був уже полудень. Розглядаюся, і що ж бачу? Невеличка кімнатка, чистенька, як вилизана, крісла, умивальник, мило, пляшки, пляшечки, люстра, люстерка... По стінах розвішані строкаті спідниці, безліч фотокарток — матроси, офіцери, капітани, жандарми, танцівниці, жінки, одягнені лише в пантофлі. А біля мене на ліжку теплий, духмяний, розпатланий жіночий рід.

«Е, Зорбасе,— шепочу я собі й заплющую очі,— ти живцем потрапив до раю, тут чудово, тож звідси — ні кроку!»

У кожної людини, я це вже казав тобі раніше, хазяїне, свій рай, у твоєї милості рай наповнений книжками та бутлями чорнила, в іншого він наповнений бочками вина, узо чи коньяку, ще в іншого — купами англійських лір; мій же рай ось який: маленька запашна кімнатка зі строкатими спідницями та духм’яним милом і двоспальне ліжко на пружинах, а поряд зі мною — жіночий рід.

Гріх, у якому ти зізнався, уже не гріх; я цілий день і носа не висовував надвір. Куди мені йти? Чого? Яка дурниця; мені й тут було добре. Я замовив у найкращій корчмі тацю з їжею, все таке, що додає сили: чорну ікру, бризолі, рибу, різні фрукти, тістечка. І ми знову мов очманіли, потім знову поснули, прокинулися аж під вечір, одяглися, я взяв її під руку, й ми пішли в кафешантан, де вона працювала.

Щоб я тобі довго не розводився й не морочив голову, хазяїне, ця програма триває й досі. Але ти не переживай, я дбаю й про наші справи. Час від часу обходжу крамниці, прицінююсь — куплю канат, куплю все потрібне, будь спокійний. Ну що там — день раніше, день чи тиждень пізніше? Кішка, кажуть, коли поспішає, то сліпих котят приводить; отож не поспішай. Для твого ж добра я чекаю, коли прозріють мої очі й проясниться в голові, щоб нас не взяли на кпини. Канат має бути міцний, вищої якості, бо інакше ми пропали, а тому наберися терпіння й покладайся на мене.

І не треба турбуватися за мою пику, пригоди молодять мене, за кілька днів я став двадцятирічним хлопцем і так подужчав, що в мене, мабуть, виростуть нові зуби. Пам’ятаєш, у мене боліли нирки? Тепер я здоровий, щоранку дивлюся в дзеркало й дивуюся, чому моє волосся ще не чорне, як воронове крило.

Але навіщо, скажеш ти, я все оце тобі пишу? То знай, ти для мене ніби духівник, і я не соромлюся висповідати тобі всі свої гріхи. А знаєш, чому? Мені так здається, що тобі байдуже, роблю я добро чи зло. Ти теж, як господь, тримаєш мокру губку і стираєш усе, і добре, і зле. Тому я й маю сміливість усе це тобі розповідати, отож слухай далі.

Я геть розгубився, ще трохи, і зовсім зсунуся з глузду; прошу тебе, як тільки одержиш цього мого листа, візьми ручку й напиши відповідь, а поки вона дійде, я сидітиму, мов на голках. Мені здається, що вже багато років тому мене викреслено з божої книги, ба навіть і з дияволової; лише в твоїй книзі я записаний, тож виходить, мені нема до кого звернутися, крім твоєї милості, а тому дай відповідь. Ось послухай, що скоїлося.

Учора тут, під Кастро, був храм — біс його знає, якого святого! Лола — я ж таки забув її відрекомендувати тобі, Лолою її звати,— каже мені:

— Дідуню, дідуню, я хочу піти на храм.

(Вона мене й досі називає дідуньом, але ніжно).

— Ходи,— кажу їй,— ходи, бабуню моя.

— Але я хочу, щоб і ти пішов зі мною.

— Я не піду, мені там буде нудно, ходи сама.

— Е, тоді не піду і я.

У мене аж очі на лоба полізли.