Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Ось ти смієшся з мене, та я все одно пишу тобі оці свої нісенітниці або, якщо хочеш, думки чи слабинки — тільки ж їй-богу, я не бачу ніякої різниці між цими трьома речами — я пишу, а ти собі смійся, коли тобі не набридло. І я сміюся від того, що ти смієшся — тим то сміх на цьому світі й не має кінця. Кожен має якесь дивацтво, але найбільше дивацтво, я думаю, це не мати ніякого дивацтва.

Отже, тут, у Кастро, я вивчаю своє дивацтво і описую тобі все детально, бо хочу, аби ти мені щось порадив. Ти ще молодий, хазяїне, це правда, але ж ти начитався старечої мудрості і вже трохи, даруй мені, постарів, тож я й чекаю твоєї ради.

Так ось, я думаю, що кожна людина видає свій особливий запах: ми його не відрізняємо від інших, бо запахи перемішуються, і ми не знаємо, де твій, а де мій, чуємо тільки, що в повітрі стоїть якийсь сморід, що його називають людським духом. Дехто вдихає його, як парфуми, мене ж від нього тягне блювати. Ну, та хай собі, це вже інша пісня.

Я хотів — ох, мало знову не відпустив гальма — я хотів сказати, що ці безстидні жінки мають тонкий нюх, просто-таки собачий, і відразу чують, хто з чоловіків аж тремтить за ними, а хто ними гидує. Тому, хоч би до якого міста я подався, ще навіть і досі, дарма, що я старий, і пика в мене потворна, і одягнений неохайно, все одно зо дві-зо три жінки завжди теліпаються за мною. Взяли, бач, слід мій, суки гончі, побережи їх і помилуй, господи!

Так ось, першого дня, коли я дістався живий і цілий до Кастро, був уже вечір, смеркалося. Я відразу кинувся по крамницях, але кругом було вже зачинено, то я подався в заїзд, нагодував мула й сам повечеряв, умився, закурив і вийшов прогулятися. У місті нікого знайомого, жодна душа мене не знає, одне слово, воля вільна. Можна було свистіти на вулиці, реготати, розмовляти самому з собою. Я купив насіння і, лузаючи та спльовуючи лузгу, почав никати вулицями. Засвітилися ліхтарі, чоловіки попивали узо[38], панни розходилися по домівках, у повітрі пахло пудрою, запашним милом і шашликами. «Гей, Зорбасе,— кажу собі,— скільки тобі ще жити, скільки ще твого носа лоскотатимуть запахи? Вже недовго, бідолахо, нюхатимеш повітря, тож дихни на повні груди!»

Дихаю я собі на повні груди, походжаю сюди й туди великим майданом, ти його знаєш. Коли це раптом чую — співи, танці, бубни, амане. Нашорошив я вуха та мерщій на гамір — аж воно кав’ярня, саме те, що мені треба. Заходжу, сідаю до столика, який найближче. Чого мені соромитися! Я ж казав — жодна душа мене не знає, воля!

На естраді вибрикує якась кобилиця, та я на неї не звертаю уваги. Замовляю пляшку пива, коли це — гоп! — підсідає до мене така собі маленька, гарненька чорнявка, тиньку на ній — мов кельмою наляпано.

— Можна, дідуню? — запитує мене й усміхається.

Я скипів — так і вхопив би її за горло, за яблучко, цуценя нікчемне! Але стримався, бо жалію жіночий рід, гукнув гарсона.

— Два шампанських! — кажу.

(Даруй мені, хазяїне, потратив я твої гроші, але дуже сильно я образився, треба було не осоромитися, щоб і тобі, хазяїне, не стало соромно, треба було поставити ту жовтороту перед нами на коліна. Треба було. І ти б мене не залишив, я ж тебе добре знаю, отакого, беззахисного, в такий важкий час. А тому: «Два шампанських, гарсоне!»).

Прибуло шампанське, я замовив і солодощі, потім наказав подати ще шампанського. Проходив квіткар з ясмином, то я купив у нього весь кошик і висипав їй під ноги.

Пили ми, пили, але, клянусь тобі, хазяїне, я до неї й пальцем не доторкнувся. Я своє діло знаю; коли був молодим, то перше, що робив, це доторкався, тепер же, коли постарів, то перше, що роблю, це викладаю гроші.

Бути галантним, розкидатися грішми — жінки божеволіють від таких манер, божеволіють, стерви, хоч ти й горбун, і старий, і трухлявий, і Бертольдо[39], і навіть безбородий — усе забувають. Нічого не бачать, негідниці, тільки руку, що сіє грішми.

Отож викладаю я грошенята, хай тобі добре ведеться і хай тобі господь поверне їх сторицею, хазяїне, викладаю, а те дівчисько вже й відірватися від мене не може. Присувається потихеньку, тулиться своїм колінцем до моїх костомах, але я — кремінь, хоч усередині в мене все вже плавиться від жару.

Жінки, аби ти знав, якщо й тобі таке випаде, просто казяться, коли чують, що ти всередині гориш, а рукою й поворухнути не хочеш.

Ну та не буду тобі довго розводитися: настала північ, перевалило й за північ, погасли одна по одній лампи, кафешантан зачинилося. Дістав я паку тисячних купюр, розплатився, дав добрі чайові гарсонові.

Мала прилипла до мене.

— Як тебе звати? — запитує млосним голосом.

— Дідуньо! — відповідаю в’їдливо.