Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Маю дитя від негритянки. Дівчинку. Матір її я прогнав, бо наставляла мені роги відверто, серед білого дня, під кожним зеленим деревом. Прогнав її, коли вона вже геть мені упеклася. А дитину залишив, їй два роки. Вже ходить, починає говорити, я навчаю її грецької мови, перша фраза, якої навчив її, була «Тьху на тебе, грецизна! Тьху на тебе, грецизна!»

Вона мені подобається, клята, тільки ніс широкий, плескатий — материн. Люблю її, але так, як люблять кішку чи собаку. Як тваринку. Приїжджай, зробиш і ти з якоюсь васамбійкою хлопчика, та й одружимо їх!»

Я поклав розкритого листа на коліна; в мені знову спалахнуло бажання податися в Африку — не тому, що хотілося вирватися звідси, мені й тут, на цьому узбережжі, серед простих людей було добре,— але мене гризла думка: побачити, відчути якомога більше землі й моря перш ніж померти.

Я підвівся. Вирішив не дертися на гору й пішов униз, на свій берег. Перший лист у верхній кишені жакета нагадував про себе, і мені кортіло якнайшвидше прочитати його. «Досить уже відтягувати радісні хвилини»,— казав я собі підлесливо.

Діставшись до нашої халабуди, я запалив світло, заварив чай, поїв хліба, сиру, меду та апельсинів. Потім роздягся, ліг на ліжко й розпечатав листа:

«Учителю мій і новонавернений учню, вітаю тебе!

Тут багато роботи, та ще й важкої, слава «Богу». Я загнав це підступне слово в лапки, як звіра в клітку, щоб ти не розлютився одразу, як тільки розгорнеш листа. Так ось, тут багато роботи, слава «Богу»! Півмільйона греків на півдні Росії і в Закавказзі опинилися в дуже скрутному становищі. Чимало з них розмовляє лише турецькою або російською, а проте серце їхнє з фанатичною впертістю розмовляє по-грецькому. Це наша кров, досить побачити їх — як жадібно світяться їхні очі, як хитрувато й чуттєво всміхаються їхні губи і як уміють вони господарювати й швидко багатіти,— щоб зрозуміти: це гідні нащадки твого улюбленого Одіссея, і ти полюбиш їх і не кинеш напризволяще. Що означає напризволяще? Вони втратили все, що мали й чого не мали, чимало з них голодує. Тут не можуть вони порозумітися з більшовиками, а за кордоном на них тиснуть курди. Збіглися вони, вигнанці, звідусіль у кілька міст Грузії та Вірменії, не мають ні їжі, ні одягу, ні ліків, збираються в портах і виглядають, чи не йдуть грецькі пароплави, які б забрали їх і відвезли до їхньої матері, до Греції.

Уламок нашого племені, вчителю мій, тобто уламок нашої душі, охоплений відчаєм.

Якщо ми залишимо їх напризволяще, вони загинуть. Потрібні велика любов, великий розум, ентузіазм і організаторський хист — особливо ці дві останні чесноти, які ти так любиш, коли вони вкупі,— аби можна було врятувати їх, переправивши на наші вільні землі, туди, де нашому племені бракує сили — у гори Македонії та на простори Фракії. Це необхідно. Лише так можна врятувати сотні тисяч грецьких душ і нам самим урятуватися разом з ними. Я, щойно прибув сюди, одразу накреслив, як ти й учив мене, коло, назвавши його своїм обов’язком. І сказав собі: якщо я врятую все, що в цьому колі, то й сам буду врятований, якщо ж не врятую, то я пропащий. А в цьому колі півмільйона тутешніх греків.

Я ганяю з країни в країну, згуртовую греків, пишу меморандуми, розсилаю телеграми, умовляю офіційних осіб виділити пароплави, харчі, одяг, медикаменти, благаю переправити всі ці душі в Грецію. Якщо така вперта боротьба є щастям, то я щасливий. Не знаю, чи витворив я своє щастя, як ти кажеш, по своєму зросту, але, мабуть-таки, ні, бо тоді мій зріст мав би бути величезним. Проте вважаю за краще дотягуватися зростом до того великого щастя, яке я собі уявляю, тобто до того, що простягається до найдальших кордонів Греції. Але не буду розмудровувати, бо ти валяєшся собі на своєму крітському березі, слухаєш море та сандур, маєш вільний час, а я не маю. Діяльність розпирає мене, і я радий: діло, тільки діло, іншого рятунку немає. На початку було діло — і в кінці теж.

Тепер моя думка дуже проста, наче витесана з цілого каменя. Я кажу: всі оці понтійці[36], селяни з-під Карса, купці й дрібні торговці Тифліса, Батума, Новоросійська, Ростова, Одеси, Криму — всі вони наші, наша кров, вони так само, як і ми, в душі вважають своєю столицею Константинополь. Усі ми маємо того самого вождя; ти називаєш його Одіссеєм, інші — Констянтином Палеологом, не тим, якого вбили, а отим казковим, закам’янілим. Я ж, коли твоя ласка, цього вождя нашого племені називаю Акрітом[37]. Це слово мені подобається більше, воно строгіше й войовничіше, бо як тільки його почуєш, у тобі прокидається Вічний Еллін при повній зброї, який неперестанно бореться на межах, на кордонах. На всіх межах — етнічних, духовних, психічних. А коли ти вимовляєш іще й «Дігеніс», то ще глибше розкриваєш наше плем’я — дивовижний синтез Сходу і Заходу.

Тепер я в Карсі, куди прибув, щоб зібрати греків з усіх навколишніх сіл; у день мого прибуття курди зловили під Карсом одного нашого священика і одного вчителя та й підкували їх, як мулів. Перелякані люди набилися в дім, де я влаштував своє лігво. Чути було, як усе ближче й ближче б’ють гармати курдів. Усі прикипіли до мене очима, ніби я був годен урятувати їх.

Завтра я мав вирушати до Тифліса, але тепер, перед лицем небезпеки, сором виїжджати. Отже, залишаюся. Не сказати, що мені не страшно,— страшно, але ж і соромно. Так повівся б і «Воїн» Рембрандта; він би залишився, тим-то залишаюсь і я. Якщо прийдуть курди, то буде цілком природньо й справедливо з їхнього боку підкувати мене найпершого. Такого мулячого кінця для свого учня ти, мій учителю, напевне, не чекав.

Після довгої сварки в суто грецькому стилі, ми вирішили, що сьогодні увечері всі греки зберуться зі своїми мулами, кіньми, волами, вівцями, з дружинами й дітьми і на світанку всі разом вирушать на північ, а я йтиму попереду, немов той баран-вожак.

Патріархальне переселення народу через гірські пасма й рівнини з легендарними назвами. А я стану кимось на зразок Мойсея чи Псевдомойсея, який вестиме обраний народ до Землі Заповіданої, як ти називаєш Грецію. Звичайно, аби бути на висоті своєї мойсеївської місії, мені треба скинути куці гетри, з яких ти так кепкував, закутатися в овечі шкури й мати довгу, вицвілу, масну бороду і, що найсуттєвіше, двійко рогів. Та, на жаль, я не можу дати тобі такого задоволення: тобі легше примусити мене змінити душу, ніж одяг; на мені гетри, я чисто вибритий, аж блищу, як голяк, і неодружений.

Дорогий учителю, сподіваюся, ти отримаєш цього мого листа, цілком можливо, вже й останнього. Хто знає, як воно буде. Я не вірю в таємничі сили, які нібито захищають людину, а вірю в сліпі сили, що б’ють наліво й направо, не маючи ні зла, ні мети, і вбивають кожного, хто підвернеться їм. Якщо я піду з цього світу (кажу «піду», аби не вживати точного слова, але ти все одно тремтиш, та й Я тремчу), отож, якщо я піду з цього світу, то будь здоров, дорогий учителю! Незручно мені казати, але треба: я дуже люблю тебе».

А нижче олівцем, поспіхом:

«P. S. Угоду, яку ми уклали на пароплаві, коли я відпливав, я пам’ятаю; якщо доведеться мені «йти», я тебе повідомлю, хоч би де ти був, знай і не тремти».

Минуло три дні, минуло чотири, минуло й п’ять, а Зорбас не з’являвся.

На шостий я отримав довгожданого листа, ціле послання. Було воно написане на запашному рожевому папері й завершувалось малюнком: серце, наскрізь пробите стрілою.