Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Але він, не відповівши, смикнув повід, і мул рушив.

— Час добрий, Зорбасе! — крикнув я.— Три дні, чуєш? Не більше!

Він обернувся, махнув рукою, і стара сирена заплакала, сльози промивали рівчачки в пудрі.

— Я ж дав слово, хазяїне! До зустрічі!

І він зник між оливами. Мадам Ортанс плакала. Плакала й стежила, як зрідка між сріблястим листям спалахувала весела червона ряднина, яку вона, бідолашна, поклала на мула, аби її коханому було добре сидіти.

Незабаром і ряднина зникла; мадам Ортанс оглянулась довкола — світ спорожнів.

Я не повернувся на узбережжя, а побрався вгору. Та перед тим, як ступив на стежку, що вела до вершини гори, почув звук ріжка. То звістував про своє прибуття сільський поштар.

— Хазяїне! — гукнув він, махаючи рукою.

Підійшовши до мене, він подав паку газет, журналів та два листи. Одного я відразу запхав у кишеню, щоб прочитати увечері, коли згасне день, а розум заспокоїться; я знав, від кого цей лист і хотів розтягти задоволення.

Від кого другий лист — я здогадався по нервовому різкому письму та по зарубіжній марці. Його надіслав мій колишній співучень, Караянніс, із Африки,— він жив на якійсь горі біля Танганьїки.

Дивакуватий, різкий, смаглявий із сліпучобілими зубами, один з них стирчав назовні, як у пса. Він не говорив, а кричав, не дискутував, а скаженів. Ще молодим, одягненим у рясу, покинув він свою вітчизну — Кріт, де був викладачем теології. Між ним і однією з його учениць спалахнуло кохання; якось вони цілувалися в полі, їх побачили й узяли на глузи. Того ж дня викладач зірвав із себе рясу, сів на пароплав і поплив у Африку до одного свого родича. Там він з головою поринув у роботу, відкрив канатну фабрику, назбирав грошей. Час від часу він писав мені, запрошуючи погостювати в нього кілька місяців. Розкриваючи кожне його послання й ще не прочитавши, я відчував, як із завжди численних, скріплених шпагатом сторінок зривається буйний вітер і розвіває моє волосся. Отож я давно вже збирався поїхати до Африки та все відкладав і відкладав.

Зійшовши із стежки й присівши на камінь, я почав читати:

«То коли ж ти, грецький слимаче, зважишся приїхати? дається мені, ти вже скотився до «добропорядного грека» і вештаєшся по кав’ярнях. Я кажу — кав’ярні, але маю на увазі не тільки власне кав’ярні, не думай, то також і книжки, і звички, і горезвісні ідеології. Сьогодні неділя, робити має чого, то я сиджу вдома і згадую тебе. Спека як у печі. Ні краплі дощу. Дощі тут — справжній потоп: у квітні, травні й червні.

Я зовсім самотній, але це мені подобається. Є тут чимало греків, однак я не хочу їх бачити. Вони мені бридкі. Ви греки, будьте ви прокляті, навіть сюди притягли свої гидкі партійні чвари. Це те, що роз’їдає грека. А ще його роз’їдають карти, невігластво і плотські втіхи.

Я ненавиджу європейців, тому й никаю тут, по горах Васамби. Ненавиджу європейців, але найдужче з-поміж усіх їх ненавиджу греків і все грецьке. Ноги моєї не буде в вашій Греції. Тут і здохну, я вже й могилу собі замовив, її приготували неподалік від мого дому на голій горі. Вже й нагробок поставив, і сам вибив на ньому великими літерами:

ТУТ СПОЧИВАЄ ГРЕК,

ЯКИЙ ГИДУВАВ ГРЕКАМИ

Я вмираю зо сміху, плююся, лаюся й плачу, коли думаю про Грецію. Щоб не бачити греків і будь-чого грецького, я назавжди залишив вітчизну; приїхав сюди, приніс сюди свою долю — адже це не вона занесла мене в ці краї, людина вільна робити, що забажає! Я приніс сюди свою долю, працював тут як віл, працюю й далі. Піт з мене лився річками і ллється досі. Я змагаюся з землею, з повітрям, з дощем, з робітниками — чорними й коричневими.

Ніякої радості не маю, крім одної: працювати. Фізично й духовно, але краще фізично. Я люблю втому, люблю спливати потом і чути, як тріщать мої кістки. Гроші ненавиджу, розкидаюсь ними, тринькаю їх коли завгодно й де завгодно; я не раб грошей, гроші — мої раби. Я став рабом праці, і гордий з цього! Рубаю ліс, уклав контракт з англійцями, виробляю канати, а тепер ще й вирощую бавовну. Маю багато робітників, чорних, коричневих і чорно-коричневих. Негідники. Забобонні. Брудні, брехливі, розпусні. Учора ввечері зчепилися два племені з моїх чорних — ваяі та вангони. За одну курву. Честолюбність, бачиш. Точнісінько як у вас, о греки! Лаються, похапали ціпки й палиці і трощать одне одному макітри. Прибігли посеред ночі жінки розбудили мене, репетують, щоб я розсудив. Я розсердився, послав їх під три чорти, а потім до англійської поліції. Але вони всю ніч стояли в мене під дверима й репетували. На світанку вийшов я й розсудив їх.

Завтра понеділок, рано-вранці підіймуся в гори Васамби, В густі ліси, до холодних джерел, у вічну зелень... Слухай, коли вже й ти, грече, відірвешся від того Вавілону, чи то пак Європи —«матері хвойд і мерзотників усього світу»? Коли вже ти приїдеш, щоб ми разом піднялися в ці незаймані гори?