Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Що з тобою, хазяїне? — запитав Зорбас, який співав разом з дітлахами, б’ючи в бубон,— що з тобою, мій хлопчику? Ти так зблід, хазяїне, аж постарів. Я під Новий рік завжди, як оце й тепер, стаю знову малою дитиною. Заново народжуюсь, як Христос. Адже він народжується щороку, правда ж? Отаке й зі мною робиться.

Я ліг на ліжко й заплющив очі. Щось дратувало мене, розмовляти ні з ким не хотілося.

Сон не брав мене. Неначе я мав цього вечора скласти звіт за всі свої діяння, тож усе моє життя, швидкоплинне, безладне й непевне, зринало перед моїм зором, і я вдивлявся в нього, сповнений відчаю.

Немов пухка хмара, яку високо вгорі шматують вітри, життя моє мінилося формами, клубочилося, розпадалося й знову збивалося докупи, прибираючи вигляду то лебедя, то собаки, то демона, то скорпіона, то золотого павука, то мавпи, а хмара все розповзалася й розпадалася, наповнена сяйвом веселки й вітром.

Всі питання, які я поклав собі розв’язати за своє життя, не тільки залишалися без відповіді, й ставали щодалі заплутанішими, пекучішими. І навіть мої найбільші поривання вгомонилися, стали поміркованішими...

Розвиднілось. Я не розплющував очей, намагаючись пробити затужавілу кору мозку й проникнути в той небезпечний темний канал, що єднає кожну людську істоту з великим океаном буття. Я поспішав роздерти серпанок і подивитися, що несе мені цей новий рік...

— День добрий, хазяїне, многая літа!

Зорбасів голос різко повернув мене на землю. Я розплющив очі саме в ту мить, коли Зорбас гупнув об поріг халабуди великим гранатом. Вологі рубінові зерна долетіли аж до мого ліжка. Я підібрав кілька і з’їв. Приємний сік промочив пересохле горло.

— Хай нам добре ведеться, хай буде легко на серці і нехай нас украдуть гарні дівчата! — з почуттям вигукнув Зорбас.

Він умився, поголився, вдягнув святкове вбрання — штани з зеленого сукна, сірий повстяний піджак, облізлу коротку шубу з козини, на голову натяг російську каракулеву шапку, підкрутив вуса і сказав:

— Хазяїне, я піду покажуся в церкві як годиться представникові компанії. А то ще подумають, ніби ми масони, тоді прощай вугілля. Та й що я втрачаю? Швидше час мине.

Він схилив голову набік, підморгнув мені й прошепотів:

— А може, ще й удову побачу.

Бог, інтереси компанії та вдова сплелись у Зорбасовій голові в єдиний вузол; я почув, як даленіють його легкі кроки й підхопився на ноги; чари розвіялись і душа знову замкнулася в своїй тілесній в’язниці.

Я одягнувся й пішов понад берегом. Ступав швидко, на серці було радісно, ніби я врятувався від якоїсь небезпеки чи гріха; мені раптом здалося святотатством моє ранкове бажання досягнути своєї мети й побачити ще не народжене майбутнє. Я пригадав, як одного ранку зненацька уздрів на сосні лялечку метелика саме в ту мить, коли жива істота, що була всередині, пробивала оболонку, готуючись вибратися назовні.

Я чекав і чекав, але вона барилася. Я нетерпляче нахилився над нею й почав зігрівати її диханням. Зігрівав настирливо, і диво почало вершитися переді мною в неприродно швидкому темпі; оболонка повністю розкрилася, і метелик вивільнився з неї. Але я ніколи не забуду жаху, що пойняв мене: крильця метелика залишалися згорнутими, все його тільце тремтіло, силкуючись розправити їх; я теж намагався допомогти метеликові своїм диханням. Але марно: йому слід було терпляче дозрівати й розкриватися під сонцем, а тепер уже стало пізно, моє дихання примусило метелика вилупитися дочасно, зморщеним і недоношеним. Вилупившись недозрілим, він посіпався відчайдушно і невдовзі помер у мене на долоні.

Оте легесеньке, як пушинка, тільце метелика, здається, лягло найбільшим тягарем на моє сумління. І ось сьогодні я глибоко усвідомив: штучно прискорювати дію вічних законів — смертельний гріх, у всьому треба з цілковитою довірою віддаватися безсмертному ритму.

Я присів на одній із скель, щоб спокійно призвичаїти себе до цієї новорічної думки. «О! Коли б то мені пощастило,— казав я собі,— в цьому новому році підлагодити моє життя під той ритм, щоб не знало воно істеричного поспіху! О, коли б той маленький метелик, якого я вбив, примусивши дочасно вилупитися, міг завжди летіти попереду мене й показувати мені дорогу! Тоді б той метелик, що помер, ледве народившись, допоміг би одній із своїх сестер, одній людській душі розправити крила неквапливо, у спокійному темпі!»

Я радісно підхопився на ноги — тепер і я мав новорічний дарунок. Віяв холодний вітер, небо було чисте, море виблискувало.

Я подався до села; служба в церкві, певне, вже скінчилася, тож я з завмиранням серця чекав, хто перший зустрінеться мені в новому році, хто стане знаменням для моєї душі. «От коли б це було якесь дитя,— казав я собі, з новорічною іграшкою в руках або ще міцний дід у білій сорочці з широкими рукавами, який уже до кінця сповнив свій обов’язок на землі». Що ближче підходив я до села, то дужче хвилювався.