Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Тікайте! — почувся тепер уже глухо, мов із надр землі, Зорбасів голос.

І всі ми легкодухо, як це часто буває в критичні хвилини, помчали нагору, не думаючи про Зорбаса.

Але через кілька секунд я оговтався й повернув назад.

— Зорбасе! — заволав я.— Зорбасе!

Мені здавалося, що я кричу, але тут-таки зрозумів, що звук не виривався з мого горла — від страху мені відняло голос. І тоді мені стало соромно. Я ступив ще крок, витягти вперед руки. Зорбас у цю мить уже підставив грубу колоду під стелю, відскочив убік і щосили кинувся бігти. В напівтемряві з розгону він налетів просто на мене. Мимоволі ми обнялися.

— Вперед! — прохрипів здушеним голосом Зорбас.— Вперед!

Ми побігли й швидко вихопились на світло. Робітники, обпившись біля входу, прислухалися, бліді й мовчазні.

Пролунав третій, ще дужчий тріск, немов зламався навпіл стовбур могутнього дерева, а потім розлігся протяжний рев, і гора здригнулась — то завалилася лава.

— Сохрани господи! — забурмотіли робітники, хрестячись.

— А кайла залишили там? — раптом гнівно крикнув Зорбас.

Робітники мовчали.

— Чому ви їх не захопили? — знову крикнув він сердито.— Оце-то молодці! В штани наклали! Пропав інструмент!

— Та що там ті кайла, Зорбасе? — втрутився я.— Будьмо задоволені з того, що ніхто не постраждав. І дай тобі, боже, здоров’я, ми всі завдячуємо тобі життям.

— Я хочу їсти! — рішуче махнув він рукою.— Голодний, як вовк.

Зорбас узяв вузлик із сніданком, залишений на камені ще рано-вранці, розв’язав його, дістав хліб, оливки, цибулю, варену картоплину й пляшку вина.

— Пригощайтеся,— сказав він, напхавши рота.

Їв Зорбас поспіхом, ніби раптом витратив багато сили і тепер хотів улити в жили свіжої крові. Їв, низько нахилившись над вузликом, і не промовив жодного слова, потім узяв пляшку, закинув голову, й вино заклекотало в пересохлому горлі.

Робітники теж оговталися, порозв’язували вишиті торби й почали їсти. Всі вони сиділи, схрестивши ноги по-турецькому, навколо Зорбаса, їли й поглядали на нього. Вони ладні були впасти йому в ноги, цілувати йому руки, але знали, що він дивак, тому жоден не наважувався почати першим.

Нарешті найстарший з них, Міхеліс, із великими сивими вусами, насмілився:

— Якби не ти, пане Алексісе, були б наші діти сиротами.