Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Ми дійшли до села. Зорбас порівнявся зі мною й сказав притишеним голосом:

— Знаєш, хазяїне, та бестія була в церкві. Я стояв спереду, аж біля півчого, коли дивлюсь — іконостас засяяв, заблищали і Христос, і богородиця, і дванадцять апостолів «Що це воно таке,— думаю собі й хрещуся,— сонце, чи що?» Обертаюсь — аж то вдова.

— Годі теревенити, Зорбасе! Годі! — сказав я й пришвидшив ходу.

Але Зорбас бубонів мені в спину:

— Я бачив її зблизька, хазяїне, у неї родимка на щічці — збожеволіти можна. І що воно за диво — родимки на жіночих щічках!

І він вражено, як завше, витріщив очі.

— Ти таке бачив, хазяїне? Дивишся — гладенька шкіра, аж тут раптом чорна цятка. І в тебе від цього голова йде обертом! То як би ти це розтлумачив? Що про це кажуть твої кітапи?

— Ану їх к бісу!

Зорбасові моя відповідь припала до серця і він розсміявся:

— О, бачу, ти вже починаєш розуміти, що і до чого.

Ми хутко проминули кав’ярню, навіть не спинившись.

«Шляхетна пані» вже спекла в печі порося і виглядала нас, стоячи на ганку.

Вона знову пов’язала шию стрічкою жовтогарячого кольору і так товсто натинькувала себе пудрою, так густо наквецяла губи темно-вишневою помадою, що ставало страшно. Як тільки вона побачила нас, усі її тілеса затряслися, бляклі оченята радісно, кокетливо заграли й прикипіли до підкручених вусів Зорбаса. А той, щойно зачинилися за нами зовнішні двері, обхопив її за талію.

— Многая літа, Бубуліно моя, поглянь, що я тобі приніс! — сказав він і поцілував її в зморшкувату тлусту шию.

Стара сирена зойкнула від лоскоту, але не розгубилася: око її вп’ялося в подарунок, вона вхопила згорток, розв’язала золоту стрічку, розгорнула папір і скрикнула.

Я нахилився подивитись і собі. На товстому картоні богопротивний Зорбас намалював чотирма різними кольорами жовтим, брунатним, сірим і чорним — чотири великі, прикрашені прапорами панцерники. Море було рожеве, перед панцерниками, розкинувшись на хвилях, пливла сніжно-біла, з закрученим риб’ячим хвостом, з розпущеним волоссям, високими персами й жовтою стрічкою на шиї русалка — мадам Ортанс. Вона тримала чотири канати, тягнучи панцерники з англійським, російським, французьким та італійським прапорами. А в кожному кутку картини стовбурчилось по бороді — золотава, руда, сива й чорна як вугілля.

Стара сирена миттю второпала, що й до чого.

— Я! — вигукнула вона, гордо показуючи на русалку. І додала, зітхнувши: — Ох, ох, колись і я була великою державою...

Вона зняла кругле люстерко, що висіло над ліжком біля папужиної клітки, і почепила туди творіння Зорбаса. Обличчя її під густими рум’янами, напевно, стало білим як крейда.

Тим часом Зорбас прошмигнув на кухню — голод не давав йому спокою — і виніс звідти печене порося, поставив перед ним пляшку вина й наповнив три келихи.