Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

І раптом очі мої налилися сльозами: мені привиділося, що я зовсім не самотній цієї врочистої ночі, отут, край берега моря, і що подбати про мене прийшло чарівне створіння, яке уособлювало з незвичайною відданістю, ніжністю й терплячістю і матір, і сестру, і дружину.

І я, хто вважав, що не має потреби ні в чому, нараз відчув потребу в усьому.

Мабуть, і Зорбаса пойняло таке ж саме хвилювання, бо як тільки ми ввійшли, він кинувся до нашої святково вбраної уславленої старої пані, дружини тисячі чоловіків, і міцно обняв її.

— Христос народився! — вигукнув він.— Слався, жіноче плем’я! — І обернувся до мене, сміючись: — Бачиш, хазяїне, яке це хитре створіння — жінка? Вона навіть бога заманить у свої тенета!

Ми посідали до столу й налягли на їжу та вино. І возрадувався живіт, і розм’якло серце. І знову розпалився Зорбас.

— Їж і пий! — раз по раз кричав він мені,— Їж і пий, хазяїне, звесели душу, заспівай і ти, хлопче, як вівчарі: «Слава Всевишньому...» Христос народився, це тобі не жарти, починай амане, хай тебе послухає господь, хай звеселиться і він, бідолашний, годі вже отруювати йому життя!

Зорбас уже був у доброму гуморі й теревенив безперестанку.

— Христос народився, премудрий Соломоне, книгогризе ти мій! Тільки ти мені не починай сіяти та пересівати: народився, не народився! Таки ж народився, чуєш, не будь Дурнем! Казав мені один інженер: «Коли б ти взяв лупу та роздивився воду, яку ми п’ємо, то побачив би, що в ній повно дрібнесеньких черв’ячків, їх не видно простим оком. Побачив би черв’ячків та й не став би пити воду, помер би від спраги». Розбий лупу, хазяїне, розбий її, прокляту, хай пощезнуть усі черв’яки, та й напийся води, освіжись!

Він обернувся до нашої легковажної подруги, підніс угору повний келих і проголосив:

— Я, моя пані Діво, моя соратнице, п’ю цей келих за твоє здоров’я! За своє життя я бачив на кораблях багато різьблених із дерева жіночих фігур, прибитих на носі,— груди в них випнуті, щоки й губи пофарбовані в яскравий червоний колір. Вони пройшли всі моря, кидали якір у всіх портах, а коли корабель уже геть прогнив, вони опиняються на суші й до кінця днів своїх підпирають стіни рибальських кав’ярень, куди заходять випити капітани.

Так оце, пані морська вовчице, сьогодні, коли я бачу тебе на цьому узбережжі, оце тепер, коли я наївся й напився вволю і мені прояснилося в очах, ти здаєшся мені отакою самою фігурою з великого корабля. А сам я, моя Бубуліно,— твій останній порт,— я — ота кав’ярня, до якої заходять випити капітани, тож ходи, обіпрись об мене, згорни вітрила! Я п’ю цей повний келих, моя горгоно, за твоє здоров’я!

Мадам Ортанс, украй розчулена, розплакалася й уткнулась лицем у Зорбасове плече.

— Ось побачиш,— прошипів мені Зорбас на вухо,— оцим своїм добрим словом я накличу на себе лихо: вона мене сьогодні не відпустить, негідниця. Але ж як мені їх шкода, як мені їх шкода, сердешних!

— Христос народився! — крикнув він до своєї сирени.— За наше здоров’я!

Зорбас пропустив свою руку під руку мадам, і вони обоє, переплівши руки, випили нахильці, а потім захоплено глянули одне одному в очі.

Вже десь аж під ранок я вийшов самотній з теплої кімнатки й попхався до нашої халабуди. Село наїлося й напилося вволю і тепер, позачинявши вікна й двері, солодко спало під великими зимовими зорями.

Було холодно, шуміло море, на сході грайливо підморгувала Венера. Я йшов берегом, бавлячись із хвилями: вони намагалися лизнути мене довгими язиками, а я відскакував від них. Я був щасливий і думав собі: «Оце і є справжнє щастя — не мати ніякого марнославства, а працювати, скажено, мовби тебе з’їдає марнославство, жити подалі від людей і любити їх, не маючи в них потреби. І щоб було різдво, і щоб ти добре наївся й напився, а потім щоб сам вирвався з полону всіляких спокус, і щоб над тобою були зірки, ліворуч — земля, праворуч — морені щоб ти зненацька усвідомив, що життя в твоєму серці вже дійшло найвищого дива — стало казкою».

Дні приходили й відходили, а я намагався бадьоритися, горланив і вибрикував, але в найглибших, найтемніших закутках душі був смутний. Увесь цей святковий тиждень у мені спливали спогади, повнячи мене музикою та образами близьких мені людей. Я знову відчув, настільки правдива та давня казка про те, що людське серце — то яма, наповнена кров’ю, а дорогі нам небіжчики припадають до неї і п’ють кров, аби воскреснути, і чим дорожчі вони нам, тим більше випивають крові.

Новорічний вечір. Галасливий гурт сільських дітлахів з великим паперовим корабликом прикотився й до нашої халабуди і почав дзвінкими радісними голосами співати різдвяних пісень. Заспівали й про те, як із Кесарії[33] вирушив Ай-Василіс[34], неабиякий мудрагель, та й прибув з папером і чорнилом на берег цього синього-синього крітського моря скласти хвалебну пісню Зорбасу, мені та неіснуючій «шляхетній пані».

Я слухав і слухав, не кажучи й слова. І відчував, як ще один листочок, ще один рік спадає з мого серця, а я ступаю ще крок до чорної ями.