Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Так, так, удова — це Марія!

— Ходімо,— сказав я,— тільки не кричи.

Ми швидко йшли в зимову ніч. Небо було дивовижно чисте, зовсім низько над нами сяяли великі зорі, мов завислі в повітрі вогненні кулі. І поки ми йшли берегом, ніч скидалася на вбитого звіра, що впав край моря.

«Від цієї ночі,— думав я,— світло, яке здолала зима, почне брати над нею гору. Так, неначе й воно народилося цієї ночі разом з прекрасним божистим дитям».

Всі селяни збилися в теплому запашному вулику — в церкві: попереду чоловіки, за ними, склавши руки на животі жінки. Піп Стефанос, високий, сухий, роздратований сорокаденним постом, походжав туди й сюди широкими кроками, махав кадилом і співав, поспішаючи впоратись із народженням Христа; аби якомога швидше дістатися додому й накинутись на жирну м’ясну юшку, ковбаси та печеню...

Якби було сказано: «Сьогодні народиться світло», то це не схвилювало б людські серця, не стала б легендою ця ідея й не заволоділа б світом. І народження світла залишилося б звичайним фізичним явищем, яке не розпалює уяви, тобто нашої душі. Але світло, що народжується посеред зими, стає дитям, дитям божим, і ось уже двадцять віків душа пригортає його й плекає своїм молоком...

Десь одразу після півночі тайний обряд дійшов кінця: Христос народився, зголоднілі селяни весело посунули по домівках, щоб наїстись і до глибин живота відчути таїнство господнього втілення. Живіт — то міцна підвалина, а хліб, вино і м’ясо — першоелементи, без яких не сотвориться бог.

Зірки тепер сяяли великі, наче янголи, ріка Йордан[32]плинула від одного краю неба аж до іншого, важка зелена зірка тремтіла над нами, як смарагд. Я зітхнув.

Зорбас обернувся:

— А чи ти, шановний, віриш, що бог став людиною й народився в стайні? Ти віриш чи посміюєшся над людьми?

— Важко відповісти, Зорбасе, вірю чи не вірю. А ти?

— Їй-богу, я теж заплутався. Що тобі сказати, хазяїне? Коли я був ще малим хлопчиком і бабуся розповідала мені казочки, я нітрохи не вірив, але тремтів від хвилювання, сміявся і плакав так, неначе вірив. Коли ж у мене почала рости борода, всі ті казочки я відкинув і навіть сміявся з них. А ось тепер, на старість, мабуть, здитинів, бо знову почав вірити... Ні, людина — це загадка!

Ми попрямували до мадам Ортанс. Ішли швидко, мов зголоднілі коні.

— Але ж і хитрющі ці святі отці! Пузо твоє до рук приберуть — як ти від них відчепишся? Не їж, кажуть, м’яса сорок днів, постись. А для чого? Та для того, щоб ти зголоднів на м’ясо! От же ж пройдисвіти, яких тільки штучок не знають!

Він прискорив ходу:

— Швидше переставляй свої маслаки, хазяїне, індичка вже, мабуть, готова!

Коли ми ввійшли в кімнатку нашої люб’язної пані, де стояло широке двоспальне ліжко, стіл уже був накритий білою скатертю, й на ньому парувала розкарячена догори ногами індичка, а від розжареної пічки йшло приємне тепло.

Мадам Ортанс зробила завивку й одягла довгу, кольору збляклої троянди, сукню з широкими рукавами та потертим мереживом; жовтогаряча, у два пальці завширшки, стрічка стискала її зморшкувату шию; під пахвами мадам побризкала помаранчовою водою.

«Як досконало згармонізовано все на цьому світі! — думав я.— І як добре згармонізований світ з людським серцем! Ось і ця стара співачка, пройшовши стільки рук і опинившись на цьому пустельному березі, зосереджує в своїй убогій кімнатці всю святу турботливість, душевну щедрість і дбайливість жінки».

Смачно приготована багата їжа, палаюча пічка, барвисте вбрання, схоже на прапор, що майорить на вітрі, пахощі помаранчової води — всі ці маленькі й такі людські тілесні втіхи дуже легко й швидко перетворились на велику душевну насолоду!