Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Замовкни! — буркнув Зорбас повним ротом, і вже ніхто не наважувався заговорити.

«Хто створив цей лабіринт несталості, цей храм пихи цей глек гріхів, це поле, засіяне сім’ям розбрату, цей вхід до пекла, цей кошіль, повний хитрощів, цю отруту, схожу на мед, цей ланцюг, що зв’язує смертних із світом — жінку?»

Я писав і переписував цю буддійську пісню, сидячи по-турецькому біля розпаленої пічки. Мучився, нагромаджуючи закляття на закляття, аби вигнати з пам’яті видіння змоклого під дощем тіла з крутими стегнами, що з’являлося всі ці зимові ночі перед моїм зором, з’являлося знову й знову. Не знаю, як, але відразу після обвалу лави, де могло так несподівано обірватися моє життя, вдова озвалася в моїй крові і кликала мене, немов розпалений жагою звір, владно й жалібно водночас.

«Прийди, прийди,— волала вона,— життя — це спалах блискавки, прийди, прийди, бо буде пізно!»

Я знав, що то був Мара[31], дух зла, який мав жіноче тіло з крутими стегнами. Я боровся проти нього — сидів і писав «Будду», мов ті первісні дикуни, котрі на стінах своїх печер видовбували гострим каменем або малювали фарбами кровожерних звірів, що чатували на них; у такий спосіб дикуни боролися — прагнули прикувати звірів до скелі, аби ті не накидались на них.

Від того дня, коли я мало не загинув, удова нечутно зринала в моїй самотності і вабила мене, легко погойдуючи стегнами. Удень я мав силу, мій розум був пильний, і я міг прогнати видіння. Я описував, у якій подобі являвся Будді спокусник, писав, як він перевдягався жінкою і як припадав до стегон Будди тугими випуклими персами. Але Будда розпізнавав небезпеку, збирав усі свої сили й проганяв спокусника. І разом з Буддою проганяв його і я.

Я писав, і з кожною фразою мені ставало легше, я міцнів, відчуваючи, як відступає спокусник і зрештою втікає, переслідуваний усемогутнім закляттям — словом. Удень я боровся відважно, як тільки міг, але вночі розум мій утрачав пильність, внутрішні мої брами залишалися без сторожі, і вдова входила в них.

Вранці я прокидався виснажений і переможений, а війна починалася знову. Лише зрідка я підводив голову від паперу, здебільшого під вечір. Натомлене світло швидко згасало, ніби його ковтала темрява. Дні коротшали, наближалося різдво, і я, спостерігаючи цю одвічну боротьбу в просторі, казав: «Я не самотній; світло, ця могутня сила, теж бореться, воно перемагає і зазнає поразок, але не втрачає надії, і я перемагатиму разом з ним!»

Мені здавалося — і це додавало мені сміливості,— що я теж підкоряюсь якомусь великому всемогутньому ритму, борючись проти вдови. У ній, гадав я, втілилась невідома підступна субстанція, щоб легко заволодіти мною і згасити в мені волелюбний пломінь. Я казав: «Та неосягненна сила, яка перетворює матерію на дух, є бог, і кожна людина має в собі частку цієї божественної круговерті, саме тому людина здатна змінювати сутність хліба, води і м’яса, перетворюючи їх на думку й дію. І Зорбас має слушність: «Скажи мені, що ти робиш із того, що їси, і я скажу, хто ти!» Тепер ось і я намагався перетворити цю нестримну жагу тіла на «Будду».

— Що це ти задумався? Якийсь ти смутний, хазяїне,— запитав Зорбас одного вечора, саме напередодні різдва, зрозумівши, з яким демоном я змагаюся.

Я вдав, що не почув, але Зорбас не міг так просто відчепитись.

— Молодий ти, хазяїне,— раптом жовчно мовив він,— молодий ти, здоровий, їси і п’єш уволю, дихаєш чистим повітрям, усе набираєшся сили, а толку з того? Спиш-то ти сам, тільки харчі переводиш! Та піди вже ти до неї, таки цієї ночі, не гай часу, життя просте, хазяїне,— скільки ще тобі це казати? Не ускладнюй його!

Гортаючи рукопис «Будди», який лежав переді мною я слухав Зорбасові слова й розумів, що вони відкривають широкий і рівний шлях і що вони теж поклик Мари, злого духу розуму, підступного спокусника.

Я слухав Зорбаса мовчки, готовий до рішучого опору, поволі перегортав рукопис і посвистував, аби приховати хвилювання. Та що довше я мовчав, то більше він розпалював:

— Сьогодні ж різдвяна ніч, біжи, перехопи вдову, поки не пішла до церкви. Христос народжується цієї ночі, хазяїне, сотвори й ти своє власне чудо!

Я підвівся й сказав роздратовано:

— Годі вже, Зорбасе, у кожної людини свій шлях, як і своє дерево. Ти хоч коли гудив смокву за те, що на ній не ростуть черешні? Та ото замовкни! Скоро північ, ходімо до церкви та й собі подивимось, як народжується Христос.

Зорбас насунув аж на очі свою зимову шапку й важко мовив:

— Добре, ходімо. Але — згадаєш моє слово — бог був би більш задоволений, якби ти цієї ночі з’явився у вдови, мов архангел. Коли б господь ходив твоїми дорогами, хазяїне, він би не опинився в Марії, і Христос ніколи б не народився. Спитай мене, який шлях божий, і я скажу тобі: той, що веде до Марії. Вдова — це Марія.

Він помовчав, марно чекаючи відповіді, потім рвучко відчинив двері. Ми вийшли, і він сердито повторив, ударивши костуром у рінь: