Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Якщо є небезпека, то чи не сором мені йти геть?

— Сором,— відповів Зорбас.

— А ти пішов би?

— Ні.

— Отже?

— Зорбаса я міряю однією міркою, а інших — іншою,— Роздратовано сказав він.— Та коли вже ти зрозумів, що сором утікати, то не втікай, залишайся.

Він узяв молоток і, зіп’явшись навшпиньки, почав збивати великими цвяхами дошки на стелі. Я зняв з однієї підпори ацетиленову лампу і пройшов, грузнучи в глині, уздовж лави. Темно-брунатне вугілля полискувало: земля поглинала безмежні ліси й мільйони років жувала, перетравлювала їх — своїх дітей. І дерева стали вугіллям, і прийшов Зорбас, і знайшов його.

Почепивши лампу на місце, я задивився, як працює Зорбас. Він цілковито віддавався роботі, ні про що інше не думав, зростався з землею, з кайлом, з вугіллям. Молоток і цвяхи немовби ставали його тілом, яке змагалося з деревом, змагалося із стелею лави, що випнулася, мов пузо, змагалося з усією горою, прагнучи вирвати в неї вугілля й утекти. Зорбас тонко відчував породу і бив у неї безпомильно там, де вона була найслабша, де найлегше можна було перемогти її. І оскільки тепер я бачив його замурзаного, всього у вугільному поросі — лише білки очей поблискували,— я сказав, що він замаскувався вугіллям, став сам вугіллям, аби якнайлегше обманити противника і зруйнувати його замок.

— Чудово, Зорбасе! — мимоволі вихопилось у мене.

Але той навіть не озирнувся. Хіба ж міг він зараз розмовляти з якимось там «зеленим тілом», що замість кайла тримає в руці олівець? Він був зайнятий і не мав часу на балачки. «Не чіпай мене, коли я працюю,— сказав він мені одного вечора,— бо я можу розірватися!» —«Розірватися? Чому, Зорбасе?» —«Знову ти «чому» та «чому»! Наче мала дитина. Як це тобі пояснити? Я весь поринув у роботу, напружився від голови до п’ят над каменем або вугіллям, з якими змагаюся, або над сандуром. І якщо ти несподівано доторкнешся чи заговориш до мене, якщо примусиш обернутися, то я можу розірватися! Як ти цього не розумієш?»

Я глянув на годинник: було близько десятої.

— Час уже перекусити, хлопці,— сказав я,— година минула.

Робітники радісно покидали інструменти в куток, повили піт і зібралися виходити на поверхню. Зорбас, поринувши в роботу, навіть не чув, що я сказав. Та якби й чув, то все одно де залишив би роботи.

— Зачекайте,— звернувся я до робітників,— ось я пригощу вас сигаретами.

І почав обмацувати кишені, шукаючи сигарети; робітники обступили мене.

Раптом Зорбас завмер, припавши вухом до стіни. При світлі ацетилену я побачив, що його вуста болісно перекосились.

— Що з тобою, Зорбасе? — скрикнув я.

Та в цю мить уся стеля над нами здригнулася.

— Тікайте! — хрипко вигукнув Зорбас.— Тікайте!

Ми ринулись до виходу, та не встигли добігти до крайніх підпор, як над нами затріщало вдруге, ще дужче. Тим часом Зорбас підвів велику колоду, щоб підсилити кріплення там, де воно тріснуло. Якщо він устигне, то стеля протримається ще кілька секунд і ми встигнемо вибігти.