Розділ «17»

Дуері зиркнула на нього з презирством — старша донька лорда Портико до кінчиків волосся.

— Давай ключа, — сказала вона.

Ангел подав їй срібного ключа.

— Дуері, — гукнув Ричард. — Не роби цього. Не звільняй його. Не думай про нас, наші життя не важливі.

— Взагалі-то, — сказав маркіз, — моє життя дуже важливе. Але я змушений погодитися. Не роби цього.

Вона глянула на Ричарда, тоді на маркіза, її очі затрималися на їхніх закованих руках і на важких ланцюгах, що утримували їх прикутими до чорних залізних колон. Вона здавалася дуже збентеженою. Тоді вона відвернулася від них і пройшла, наскільки їй дозволяв ланцюг, поки не стала перед чорними дверима з кременю й потьмянілого срібла. Щілини для ключа не було. Вона приклала до дверей праву долоню й заплющила очі, почекала, щоб двері самі сказали їй, як їх відчиняти, і що вони можуть зробити, а тоді відшукала в душі такі куточки, що відповідали цим дверям. Вона прибрала руку, і на тому місці з'явилася щілина для ключа, якої раніше не було. Крізь щілину пробивалося лезо білого світла, чітке і яскраве у темряві освітленої свічками зали, мов лазер.

Дівчина запхнула срібного ключа до щілини. Вона завмерла, а тоді повернула його в замку. Щось клацнуло, а тоді почувся якийсь дзвін, і раптом двері обрамилися світлом.

— Коли я піду, — дуже тихо сказав ангел містеру Крупу й містеру Вандемару з чарівністю, добротою і співчуттям, — убийте їх усіх у який завгодно спосіб. — Він повернувся спиною до дверей, які Дуері почала прочиняти — відкривалися вони повільно, ніби їх тримала потужна сила. Вона спітніла.

— Отож, ваш наймач покидає нас, — звернувся маркіз до містера Крупа. — Сподіваюся, що він з вами обома повністю розрахувався.

Круп зиркнув на маркіза й сказав:

— Що?

— Ну, — мовив Ричард, гадки не маючи, чого намагається досягти маркіз, але бажаючи підіграти йому, — ви ж не думаєте, що коли-небудь побачите його знову?

Містер Вандемар повільно блимнув, як антикварний фотоапарат, і сказав:

— Що?

Містер Круп почухав підборіддя.

— Майбутні трупаки мають рацію, — сказав він містерові Вандемару. Він пішов до ангела, що стояв перед дверима, склавши на грудях руки. — Сер? З вашого боку було б мудро спершу владнати всі справи тут, перш ніж переходити до наступного етапу своїх мандрів.

Ангел розвернувся й подивився на нього так, ніби він був менш значущим за краплинку бруду. Тоді він відвернувся. Ричарду хотілося дізнатися, про що він розмірковує.

— Зараз це не має значення, — сказав ангел. — Скоро всі винагороди, які зможуть придумати собі ваші огидні мізочки, будуть вашими. Коли я отримаю свій трон.

— Завтрашнє варення, га? — сказав Ричард.

— Не люблю варення, — сказав містер Вандемар. — Ригачка від нього нападає.