Розділ «9»

— Я виступлю зараз, — сказав містер Стоктон до Джесики замість вітання, — після чого згину звідси. Повернуся іншим разом, коли тут не буде всіх цих опудал.

— Гаразд, — сказала Джесика. — Так. Промова зараз. Звісно.

І вона повела його до маленької сцени й вивела на подіум. Вона постукала нігтем по бокалу, просячи тиші. Ніхто її не почув, тож вона сказала в мікрофон:

— Перепрошую, — цього разу розмови стихли. — Леді та джентльмени. Шановні гості. Вітаємо вас у Британському музеї, — повела вона, — на влаштованій компанією «Стоктонс» виставці «Ангели над Англією». Прошу привітати людину, що стоїть за нею, нашого виконавчого директора і голову правління, містера Арнольда Стоктона.

Гості зааплодували. Жоден з них не мав сумніву щодо того, хто зібрав цю колекцію ангелів чи, коли вже казати відверто, заплатив за їхнє шампанське.

Містер Стоктон прочистив горло.

— Гаразд, — сказав він. — Говоритиму недовго. Коли я був малим, то щосуботи приходив до Британського музею, бо в цей день вхід був вільний, а грошей ми мали небагато. Але я піднімався великими музейними сходами, заходив до цієї зали й дивився на цього ангела. Здавалося, що він знав, про що я думаю.

Якраз у цю мить повернувся Кларенс у супроводі пари охоронців. Він вказав на Ричарда, що зупинився послухати промову містера Стоктона. Дуері й досі обходила експонати.

— Та ні, он той, — упівголоса наводив Кларенс охоронців. — Ні, дивіться отуди. Є? Він.

— Та менше з тим. Як і все, про що не дбають, — продовжував містер Стоктон, — він занепадав і розвалювався від тиску і напруги сучасності. Він підгнив. Зіпсувався. Так от, знадобилося до всирачки багато грошей, — він зробив паузу, щоб думка дійшла до публіки — якщо він, Арнольд Стоктон, вважав, що грошей було витрачено до всирачки, то так воно, безперечно, й було, — і десяток майстрів витратили чимало часу, реставруючи його й підмазуючи. Пізніше виставка рушить до Америки, а тоді навколо світу, щоб, можливо, надихнути якогось іншого малого халамидника без копійчини в кишені заснувати свою імперію масової інформації.

Він обвів присутніх очима. Повернувшись до Джесики, він пробурмотів:

— Що тепер робити?

Вона вказала на шнурок збоку завіси. Містер Стоктон смикнув за неї. Завіса випнулася й розкрилася, явивши очам старі двері.

У Кларенсовому куті зали знову заворушилося.

— Ні. Він, — сказав Кларенс. — Заради неба, чи ви сліпі?

Вони були схожі на двері до собору, заввишки вдвічі вищі за людський зріст і досить широкі, щоб можна було проїхати конем. В деревині дверей був вирізаний і розмальований червоним, білим і золотим неймовірний ангел. Він дивився на світ порожніми середньовічними очима. Гості вражено вдихнули, а тоді почали аплодувати.

— Анґелус, — Дуері потягла Ричарда за рукав. — Це він! Ричарде, ходімо, — і вона побігла до сцени.

— Перепрошую, сер, — сказав Ричардові охоронець.

— Чи можу я побачити ваше запрошення? — сказав інший, непомітно, але міцно взявши Ричарда за руку. — І чи маєте ви при собі який-небудь документ?

— Ні, — сказав Ричард.