Розділ «Чотири роки по тому…»

Вона втрачала її.

— Бо він безперестанку торочив про це, — якомога життєрадісніше продовжила Бакстер. — Показував мені фотографії будинку твоєї сестри на пляжі та ресторан на стовпах. Він із таким нетерпінням чекав цієї поїздки, хіба не так?

— Так, люба, чекав. Але того ранку, коли ми мали вилітати, він мені зателефонував. Я вже спакувала всі речі й чекала на нього. Бен поїхав на зустріч із лікарем Семі. Спочатку для того, щоб забрати свої ліки, однак закінчилося все тим, що його залишили «під наглядом» у лікарні. Наступного дня він надіслав мені повідомлення, що з ним усе гаразд і що він повертається на роботу.

— Що він ще казав?

— Сказав, що кохає мене і що останньої миті в нього виникли якісь проблеми з ногою. Не хотів засмучувати мене. Звісно ж, я сказала, що залишаюся, однак він був непохитним і наполягав, що краще мені поїхати самій, аніж просто викинути гроші на вітер. Ми навіть посварилися через це.

Єва знову почала плакати.

— Які проблеми з ногою, Єво?

Бакстер згадала, як Чемберс іноді накульгував, однак вона ніколи не вважала це досить серйозним, щоб завдати проблем, і не чула, щоб він колись на щось скаржився.

— Ну, знаєш, люба, наслідки аварії багато років тому. Бен повертався додому із жахливим болем, який не вдавалося вгамувати впродовж усієї ночі. Він не любить про це говорити. Пластини і стержні… він майже втратив… Алло?

Бакстер випустила телефона і вже несамовито копирсалася в шухлядах столу Чемберса. Коли вона витягла верхню шухляду й висипала вміст на столі, її несамовито трусило і вже починалася гіпервентиляція легень. Люди навколо спостерігали за її дивною поведінкою зі зніяковілим нерозумінням.

Коли Бакстер висипала на підлогу другу шухляду з паперами, канцелярським приладдям та закусками, до неї попрямував Едмундс. Вона вже стала навколішки й почала розбирати той безлад, і Едмундс присів навпроти неї.

— Що ми шукаємо? — глянувши на килим, м’яко запитав він, не впевнений у тому, що шукав. — Дозволь мені допомогти.

— ДНК, — прошепотіла Бакстер, і швидкість її дихання поступово зростала.

Вона витерла сльози й висмикнула зі столу нижню шухляду. Уже саме хотіла перевернути підлогу й її, але Едмундс устиг дістати дешевого пластикового гребінця.

— Підійде? — запитав він, простягнувши його їй.

Вона підповзла, щоб узяти його, але потім істерично розридалася й почала неконтрольовано схлипувати в нього на грудях. Едмундс нерішуче обійняв її й розлючено махнув зівакам, які вже почали збиратися навколо.

— Що відбувається, Бакстер? — прошепотів він.

Їй знадобився якийсь час, щоб опанувати себе й відповісти. Та все одно, поміж пришвидшеними подихами, вона заледве могла говорити.

— «Лялька»… Нога… Це Чемберс!

Розділ 15