Вульф усвідомив, що напружено прислухався до неквапливих кроків, які все гучнішали, й аж підстрибнув, коли з приголомшливим гуркотом старі двері вдарилися об раму.
Десь немов під ним скрипнули завіси, а потім він відчув вібрацію, коли двері, хитнувшись, зачинилися. Вульф дивився на порожню кімнату широко розплющеними очима, а потім знову почулися кроки й з-під балкона з’явилася кремезна постать, одягнена в усе чорне. Голову накривав глибокий каптур довгого чорного пальта. У такому вразливому стані уява Вульфа стала безмежною: йому здавалося, що то сам Янгол-охоронець звільнився з головного входу до будівлі, під зливою каміння й пилу, щоб здійснити над ним суд.
— Мушу визнати… — почав Массе.
Кожний склад звучав так, немов його видирали з нього. Коли він випльовував викривлені слова в кімнату, під штучним світлом блискотіли бризки слини. Здавалося, наче він забув, як розмовляти.
— …Що я дуже вражений тим, що ти залишився.
Він пройшов поміж лавками, пробігшись надзвичайно блідими пальцями по відполірованій поверхні та кількох речах, забутих під час евакуації. Вульфу стало не по собі від того, що Массе не дивився на нього, бо це означало, що чоловік точно знав, де він. Вульф почав непокоїтися, що був точно там, де й хотів Массе.
— «Будь-який боягуз може битися, коли впевнений у перемозі, але назви мені того, хто має мужність боротися, коли впевнений у поразці», — процитував Массе, коли піднявся до крісла судді.
Коли чоловік у каптурі зняв зі стіни Меч міста, у Вульфа обірвалося серце. Обхопивши довгими пальцями золоте руків’я, Массе повільно витягнув зброю з піхов, шкрябаючи металом об метал. На якусь мить він зупинився, щоб оцінити довжину клинка.
— Це слова Джордж Еліот, — замислено продовжив він, коли плями віддзеркаленого світла блиснули та зникли на темних дерев’яних панелях. — Гадаю, що ти б їй сподобався.
Массе підняв безцінну пам’ятку історії над головою, а потім замахнувся нею в центр столу. Хоча й затуплений, важкий метал глибоко пронизав деревину, лише ледь-ледь затремтівши, коли остаточно загруз у тверді.
Чим довше Вульф був поблизу із Массе, тим більше в нього напружувалися нерви. Він знав, що під каптуром Массе був лише людиною. Безперечно, майстерним, безжальним та винахідливим убивцею, але все одно людиною, хоча важко було ігнорувати той факт, що він був моторошною і жахливою центральною особою в міських легендах, якого його попередня робота вимагала ігнорувати всесвітнє поневолення від незмінно байдужого світу. Массе не був демоном, але Вульф не сумнівався, що з-поміж усіх, кого він коли-небудь зустрічав, той був до цього визначення найближче.
— Справжній меч, — Массе вказав на зброю. — Висить у кімнаті над головами суддів, гарантує утримання хоча б одного підозрюваного вбивці у будь-який час, — він підняв руку до горла, натякаючи, що монолог був його погребальними дзвонами. — Ти повинен любити британців. Навіть після того, що ти власноруч зробив у цих стінах, вони більше поважають величавість і традиції, аніж безпеку і здоровий глузд.
Массе закашлявся й вочевидь від цього відчував біль.
Вульф скористався перервою в розмові, щоб витягти шнурки, сподіваючись, що ніколи не дозволить Массе наблизитися достатньо, щоб використати їх. Він саме намотував їх навколо руки, коли завмер: Массе знімав важкий каптур із порубцьованої голови.
Він бачив фотографії, читав медичний звіт, але ніщо повністю не передавало жахливого ступеня поранень Массе. На його мертвенному блідому обличчі звивалися ріки шрамів, вузькі притоки, заповнювалися чи висихали зі змінами його виразу. Нарешті він поглянув на балкон.
Із власного розслідування Вульф знав, що Массе звик до грошей: приватна школа, родинний герб, клуби з плавання. Колись він навіть був доволі вродливим. Десь у його непристойних манерах був натяк на викривлену дикцію вищого класу, та все одно було дивно споглядати на цього пошрамованого, безжального вбивцю, який так пишномовно звертався до нього, цитуючи вікторіанську романістку.
Вульф починав розуміти, чому Массе ізолював себе, чому він так і не зміг повернутися до життя своєї родини фінансистів та гольф-клубів, чому так відчайдушно прагнув повернутися до армії — у реальному світі для нього не було місця.
Неймовірний розум опинився у пастці понівеченого тіла.
Він думав про те, чи Массе був би ще одним нормальним членом суспільства, якби все склалося інакше, чи якби під час того вибуху бомби він втратив лише свою аристократичну зовнішність.
— Скажи мені, Натане, ти цього хотів? — запитав Массе. — Чи може нарешті маленька Анабель Адамс спочивати з миром, знаючи, що за неї помстилися?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Лялька» автора Даніель Коул на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Чотири роки по тому…“ на сторінці 208. Приємного читання.
TextBook