Розділ «Чотири роки по тому…»

Вона відчувала тупіт черевиків по підлозі і бачила, як Вульф нетерпляче дивиться на відчинені двері.

— Ми тут! — вигукнув він.

Бакстер спало на думку, що він навіть не спробував виправдати свої дії, так само як і не намагався переконати її відпустити його, і не просив підтримати якусь вигадану історію, щоб підтвердити його невинність. Уперше в його житті він насправді взяв на себе відповідальність, замість того, щоб шукати якогось виходу.

— Сюди! — знову вигукнув він.

Бакстер ще раз узяла його за руку, от тільки тепер цього вона й хотіла.

— Ти не кинув мене, — сказала вона, посміхнувшись.

— Мало не кинув, — посміхнувся він.

— Але таки ж не зробив цього. Я знала, що не зробиш.

Вульф відчув, як метал зісковзнув із його зап’ястка. Він розгублено глянув на вільні руки.

— Іди, — прошепотіла Бакстер.

Він навіть не намагався рухатися і досі однією рукою міцно притискав її ногу.

Тупіт черевиків більше нагадував швидкісний потяг.

— Іди! — наказала вона, піднімаючи себе над підлогою. — Вульфе, прошу!

— Я тебе не кину.

— Ти мене не кидаєш, — у відчаї запевнила його Бакстер, відчуваючи, що ось-ось знову втратить свідомість. — Допомога вже тут.

Вульф хотів було заперечити.

Тупіт гучнішав, викривлений тріск рацій та дзвін металу по металу ставав чіткішим.

— Немає часу! Просто йди! — благала Бакстер, відштовхуючи його від себе з тією незначною силою, яка в неї залишалася.

Вульф виглядав дезорієнтованим, але схопив із підлоги пальто й побіг до маленьких дверей за трибуною для свідків. На якусь мить він зупинився й озирнувся на неї. У його блакитних очах не залишилося ані сліду того чудовиська, яке на її очах шматувало Массе.

А потім він пішов.