Розділ «Чотири роки по тому…»

Було зрозуміло, що Вульф полював на серійного вбивцю, однак жодна відкрита справа не пов’язувала ці вбивства, а також до коробок не додали жодного документа стосовно подальшого розслідування. Вульф полював на цього невідомого вбивцю таємно, але чому?

Едмундс помітив, що сумнівний період стосувався часу якраз після відновлення Вульфа на роботі. Можливо, проігнорувавши усі протоколи та процедури, він хотів самотужки впіймати вбивцю, щоб довести після всіх суперечок та заяв, що відновив свою репутацію. Можливо, він навіть хотів це довести самому собі.

Однак це все одно не пояснювало, чому він не поділився такою безцінною інформацією з ними, щойно почалися вбивства, пов’язані з «Лялькою». Неможливо, щоб Вульф не впізнав виняткового почерку вбивці.

Едмундсу неодмінно треба було все обговорити з Бакстер.

— Ми ані на крок не наблизилися до встановлення того, хто бажав смерті всім цим людям, — розчаровано сказала Ваніта. — Ніхто з родичів жертв Халіда не потребував нагляду.

Сіммонс передав Едмундсу стосик статей, написаних Ґарландом, і він почав переглядати їх.

— Хай там як, а Чемберс усе одно ніяк не був пов’язаний із Халідом, — сказала Бакстер.

Тепер вона могла згадувати ім’я свого друга без злості чи суму.

Одна зі статей Ґарланда привернула увагу Едмундса. Ґарланд брав інтерв’ю в мера Тернбла, і стаття була такою ж убивчою та наклепницькою, як це вміють писати тільки газети конфіденційно без заяви в суді. Мер був надто зайнятий, просуваючи свої стратегії, і відкрито закликав «зробити Наґіба Халіда жертвою», щоб допомогти йому втілити у життя «Політику з питань поліції та злочинності». Ґарланд зумисне ставив навідні запитання, які заохочували несамовитий напад мера на осоромленого детектива міської поліції Лондона.

— Виглядає, наче перелік «фанатів» Натана, — зауважив Фінлі. — Якби, звісно, у ньому не було його.

— Сказав би ще Фаустівський, — посміхнувся Сіммонс.

Фінлі захихотів.

Едмундс повільно опустив статтю, яку читав, і повернувся до Фінлі. Десь у його втомленій свідомості починала зароджуватися неясна думка. Він знову глянув на статтю на колінах, а потім на дошку в центрі кімнати.

Раптом, усе стало на свої місця.

Нарешті все прояснилося.

— Це Вульф! — випалив він, опускаючи статті на підлогу та наполегливо притискаючи руки до потилиці, силуючись упорядкувати розкидані думки.

— Я пожартував, — ніяково сказав Фінлі.

Інші обмінялися задумливими поглядами, коли Едмундс почав бурмотіти імена собі під ніс. Він сповз зі свого сидіння і засміявся.

— Ми були такими сліпими, — сказав він.

Він почав ходити туди-сюди.