Розділ «Чотири роки по тому…»

— Три роки тому мою маленьку сестричку вбили… вбили: борги за наркотики, — почав Джоель. — Заборгувала багато поганим людям… сотню та п’ятдесят фунтів… тож вони відрізали їй обличчя.

Вульф знову повернувся до Джоеля.

— Я… Я хотів сказати, що не збирався розповідати тобі. Ти знаєш. Ти знаєш, що я хотів зробити з ними. Зробити це ж саме, але по-справжньому, повільно. Змусити їх це відчути, — Джоель витріщався у простір, із жорстокою посмішкою змальовуючи свою помсту. — Я озброївся. Продовжував шукати. Та це не ті люди, до яких можна наблизитися. Я був безпорадним, у відчаї. Розумієш, про що я кажу?

Вульф кивнув.

— Відчайдушні часи, правда? Тож я скористався єдиною можливістю, яку мав, єдиним способом усе виправити: я обмінявся.

— Обмінявся? — запитав Вульф, якого врешті розповідь зачепила.

— Мою душу за їхні, — сказав Джоель.

— Душу? — запитав Вульф.

Він глянув на Біблію, яка оточувала їх, і зітхнув. Він почувався дурнем, що так довго потурав фанатичному господарю. Він чув, як персонал силоміць супроводжує когось до кімнат коридором.

— Добраніч, Джоелю, — сказав він.

— Через тиждень я знайшов біля своїх дверей мішок для сміття, просто звичайний чорний мішок для сміття. Там було так багато крові. Я хотів сказати, вона була на моїх руках, моєму одязі.

— Що було в мішку?

Джоель не почув запитання. Він знову бачив свої руки у крові, відчував металевий запах крові. Він почав щось бурмотіти собі під ніс і повзати кімнатою до своїх словесних надбань. Він вирвав ще одну сторінку з понівеченої Біблії та щось нашкрябав на ній олівцем.

Вульф зрозумів, що цього разу це була не молитва, а номер. Він обережно витягнув сторінку з простягнутої руки Джоеля.

— Це номер телефону, — сказав Вульф.

— Він прийде по мене, детективе.

— Чий це номер? — запитав Вульф.

— «Це друга смерть, озеро вогню» — зацитував Джоель, прочитавши доречного вірша з віддаленої стіни.

— Джоелю, чий це номер…

— Вічне прокляття. Хто б не злякався? — по його щоці скотилася сльоза.