Розділ «Чотири роки по тому…»

— Не думаю, що мені подобається твоя відповідь! — відповів Едмундс, здивувавши всіх, включно із самим собою. — Що ти там шукав?

Вульф схопив Едмундса за горло і впечатав його у стіну конференц-зали. На непрозорому склі поповзли зловісні тріщини.

— Гей! — вигукнув Сіммонс.

— Вульфе! — закричала Бакстер, підбігаючи до них.

Вульф відпустив Едмундса. По його шиї стікала цівка темної крові.

— Що за чорт, Вульфе? — закричала вона йому в обличчя.

— Скажи своєму песику триматися від мене подалі! — заревів Вульф.

Вона заледве впізнавала осатанілого чоловіка перед собою.

— Він більше не мій. Ти забуваєш про це, Вульфе, — сказала вона.

— Це я забуваю? — закричав він, його обличчя почервоніло від напруження.

Бакстер зрозуміла невисловлену погрозу. Він був за крок від того, щоб викрити її таємницю, яку вона роками приховувала. Бакстер опанувала себе, насправді відчуваючи полегшення від того, що нарешті змогла б припинити прикидатися.

Проте Вульф вагався.

— Передай йому, що якщо він збирається розкидатися звинуваченнями, то краще йому мати щось конкретне, — сказав Вульф.

— Якими звинуваченнями? — запитала Бакстер.

— Я ні в чому тебе не звинувачував, — вигукнув Едмундс. — Мені лише потрібна була твоя допомога.

Ваніта пропустила початок сварки і квапливо вибігла з кабінету.

— У чому справа? — рявкнула Бакстер до них обох.

— Замість того, щоб виконувати свою роботу, він марнував час, порпаючись у моїх старих справах!

— О, годі тобі, — закричав Едмундс, що зовсім не було схоже на нього.

Він тримався за голову й поміж пальців йому стікала кров.