Розділ «Чотири роки по тому…»

У її голосі не було ані натяку на жалість до себе, радше визнання відповідальності. Фінлі витягнув нещодавню фотографію Рональда Еверета та поклав її на стіл між ними.

— Ви впізнаєте цього чоловіка?

— Як же його не впізнати? Я сиділа поруч із цим збоченцем сорок шість днів і аж ніяк не назвала б себе його кумиром.

— Чи можете ви назвати хоча б одну причину, чому хтось міг зашкодити містеру Еверету?

— Вочевидь, ви не зустрічалися з цим чоловіком. Моя перша здогадка: можливо, він лапав дружину не того чоловіка. А що? З ним щось трапилося.

— Це конфіденційно.

— Я не скажу.

— І я теж, — сказав Фінлі закінчуючи на цьому обговорення.

Перед тим, як поставити наступне питання, він ретельно його обміркував.

— Коли ви згадуєте містера Еверета, чи було щось таке, що відрізняло його від вас та решти присяжних?

— Відрізняло? — запитала вона.

Її обличчя нічого не висловлювало, і Фінлі подумав, що поїздка виявиться марною.

— О, хіба що… ми так і не довели цього.

— Так і не довели чого?

— Мені та кільком іншим присяжним журналісти пропонували продати їм інформацію за сміховинні гроші. Вони хотіли знати, що ми обговорювали за зачиненими дверима, хто як збирається голосувати.

— І ви гадаєте, що Еверет погодився на їхню пропозицію.

— Ні. Я в цьому впевнена. Дещо з того, що вони друкували, ішло прямо від нашої групи присяжних, а потім бідолашний Стенлі, який від самого початку відстоював правильність вердикту «винний», прокинувся одного ранку й у всіх газетах побачив своє фото. Там ще заявляли про його сильні антимусульманські погляди, а також, що його родина була пов’язана з фашистськими науковцями чи щось таке ж абсурдне.

— Хіба не малося на увазі, що ви не матимете доступу до новин упродовж слухання?

— Ви пам’ятаєте розгляд справи? Простіше було уникати повітря.

Раптом Фінлі дещо спало на думку. Він покопирсався у своїх документах у пошуках чогось, а потім витягнув на стіл ще одну фотографію.