Розділ «Чотири роки по тому…»

Прокинувшись, Вульф зрозумів, що був уже в Лондоні. Вони з Фінлі проїхали через усю країну й назад, щоб передати Ендрю Форда команді захисту свідків. Жоден із них не знав, куди його мали відвезти потім, однак вони були майже впевнені, що це якесь віддалене місце у Південному Уельсі, адже зустріч із представниками Служби захисту громадян відбулася на стоянці Понтстицильського водосховища десь у Брекон Біконс.

Поїздка тривала чотирнадцять годин, і впродовж усього цього часу Форд був надзвичайно надокучливим, особливо після того, як на основних радіостанціях повідомили про передчасну смерть Ґарланда. Коли вони зупинилися на заправці, Вульф спробував додзвонитися до Бакстер, однак його лише переадресували на її автовідповідач. Фінлі змирився з думкою, що на решту шляху доведеться купити Форду пляшку горілки, сподіваючись, що так він хоча б ненадовго заткнеться.

— Тримай, Ендрю, — сказав Фінлі, повернувшись до авто.

Форд проігнорував його, і Фінлі важко зітхнув.

— Гаразд. Тримай, Святий Ендрю, помічнику вбивці дітей.

Форд почастував Фінлі розповіддю про те, як урятував «Палієві» життя від жорсткого, однак благородного вовка, і відтоді відмовлявся реагувати на будь-яке інше звертання, окрім повного титулу. Він ще вранці остаточно зіпсував їхній день, відмовляючись покидати свою нікчемну квартирку в Пекгемі, і саме тому вони запізнилися на зустріч і тепер мусили повертатися до столиці у час пік.

Водосховище стало для них приємною несподіванкою. Вони вийшли з авто й поринули в гуркіт стрімкої води. Видовище вражало: сонце осявало милі блакитної води, оточеної лісом, а від берега до, як виявилося, горішньої кімнати затопленої башти ішов вузький сталевий місток. На світлих кам’яних стінах виднілися склепінчасті вікна, а залізний флюгер на верхівці мідно-синього шпиля, здавалося, знайшов собі там укриття від наступу води, яка вже заявила права на решту замку.

Під ненадійним на вигляд містком у воді відкривалася величезна порожнеча, яка безупинно засмоктувала водосховище в темряву внизу так, немов із Землі витягли величезну пробку, і мовби хотіла затягти останній шматок башти в безодню. Перед тим, як почати зворотну подорож, Вульф і Фінлі трохи помилувалися пейзажем.

Вульф голосно позіхнув і випрямився, не впевнений у тому, де вони знаходилися.

— Пізно заснув учора? — запитав Фінлі, силкуючись не порушувати обіцянки не лаятися, коли на світлофорі попереду нього нахабно проштовхнулося якесь «ауді».

— Якщо чесно, минулої ночі я не дуже добре спав.

Фінлі глянув на друга.

— То що ти тут і досі робиш, друзяко? — запитав він. — Просто йди. Сядь на літак і лети.

— Куди? Моє обличчя вліпили чи не в кожну газету на планеті.

— Ну, не знаю, тропічні ліси Амазонії, австралійські пустелі. Зможеш перечекати.

— Я ні, так не можу, бо потім решту життя доведеться озиратися через плече.

— А життя-то може виявитися не таким уже й довгим.

— Якщо ми впіймаємо його… усе скінчиться.

— А якщо ні?

Вульф знизав плечима. У нього не було на це відповіді. Засвітився зелений, і Фінлі рушив.