Розділ «Чотири роки по тому…»

Жінка замовкла, читаючи роздруківку.

— Якісь проблеми? — запитала Бакстер.

— Містер Маркуссон. Він один із наших постійних клієнтів на Оксфорд-стрит.

Бакстер взяла в неї список і прочитала контактні дані.

— Тут сказано, що він мешкає у Стокгольмі.

— Гадаю, він розділяє час між Стокгольмом та Лондоном. У них із родиною є нерухомість у Мейфейр. І я впевнена, що маю адресу. Якщо дозволите, я за хвилину…

Жінка набрала номер їхнього головного відділення.

— Які шанси, що містер Маркуссон зараз ніжиться у якійсь сауні у Швеції? — пробурмотіла Бакстер Едмундсу.

— О, зовсім ні, люба, — промовила жінка, театрально тримаючи телефон подалі. — Учора він повернувся.

Навіть попри те, що його кабінет був порожнім, Сіммонс знову вирішив сісти за стіл Чемберса. До нього підійшло кілька людей з буденними справами, як-от обмін змінами та прохання про відпустку. Щоб зосередитися на завданні, він відмовився вирішувати будь-які питання, окрім найважливіших.

Дружина Сіммонса не надто добре сприйняла звістку про його майбутнє пониження, й він витратив більшість ночі на те, щоб переконати її, що вони все одно зможуть дозволити собі іпотеку та літню відпустку. Він не наважився сказати їй про те, що його взагалі можуть відсторонити на якийсь час без платні. Вони впораються. Так зажди бувало.

Він саме займався нудним завданням, звіряючи з базою даних зниклих людей прізвища зі складеного Едмундсом списку тих, хто хоч якось був причетний до справи Халіда. Як і Едмундс, Сіммонс був упевнений, що центром усіх убивств був Халід, хоча й не мав нічого переконливішого.

Він почав уже втрачати зосередженість, коли нарешті на п’ятдесят сьомому прізвищі натрапив на збіг. Сіммонс ще раз переглянув звіт, щоб дізнатися всі деталі. Датований 29 червня, суботою, звіт міської поліції Лондона склали наступного дня після того, як знайшли «Ляльку». Це мусила бути одна з їхніх трьох невпізнаних жертв.

— Сучий ти сину, — пробурмотів Сіммонс.

Бакстер і Едмундс вийшли крутими сходами до вхідних дверей чотириповерхового будинку, розташованого на затіненій, однак гамірній прилеглій вулиці у Мейфейрі. Лише постукавши двічі, вони почули звуки кроків, що коридором наближалися до них. Двері відчинив бадьорий чоловік із кавою в руці та з телефоном, затисненим між вухом і плечем. Він мав світле, довге, однак доглянуте, волосся, мускулисту статуру і був убраний у дорогу сорочку поверх синіх джинсів. Коли він нетерпляче глянув на них, їх огорнув надмірний запах засобу після гоління.

— Так?

— Містер Стефан Маркуссон?

— Правильно.

— Поліція. Нам потрібно поставити вам кілька запитань.

На противагу першому враженню, яке справив Маркуссон, він виявився люб’язним і гостинним. Чоловік провів їх помешканням, яке пасувало б радше георгіанській літературі, до вітальні, у якій до саду була відчинена суцільна скляна стіна. Бакстер була впевнена, що Рорі це точно сподобалося б, а тому вирішила зробити для нього кілька фотографій, якщо господар залишить їх на самоті.