Розділ «Число мудреця»

Гримнули оплески. Попельський відійшов від дошки. Суддя грюкав молотком по столі, аби заспокоїти публіку. Галас розітнув сильний жіночий голос. Поважна літня дама, яка сиділа в першому ряду, рвучко підвелася й глянула на Попельського сповненим ненависті поглядом.

— Ти, падлюко! — вигукнула вона. — Ім’я вказано неправильно! Убитого звали Леон, а не Лев, і тут виходить цілком інша гематрія!

У залі зробилося тихо, лише де-не-де чувся шепіт: «Це графиня Бекерська!».

Попельський радісно всміхнувся.

— Справді, я настільки вдячний вам, пані графине, що ви вказали на цю неточність, що пробачу навіть те, як ви до мене звернулися. Зараз я все вам витлумачу. Під час навчання в Росії, у Казані, Леона Буйка називали русифікованим іменем «Лев», що часто траплялося. Так само в університетських документах у Казані сказано «Иосиф Бекерский», а не Юзеф Бекерський. Отож, у представленому мною магічному квадраті опинилося ім’я Лев, а не Леон!

Детектив рушив до лави. І раптом краєм ока зауважив, що графиня кивнула до нього рукою в чорній рукавичці. Попри те, що вона від початку була присутня на процесі сина, Попельський помітив її лише зараз, коли жінка заговорила. Підійшов до неї й шанобливо вклонився.

— Тиждень тому в Стратині Рената Шперлінг народила твого байстрюка! Викину повію до хліва разом зі щеням! Хочеш побачити, як воно повзає по гною, наче хробак?

Після своєї четвертої в житті лекції Попельський не відчув навіть найменшого задоволення.

XVIII

Попельський мчав новеньким поліційним «Шевроле», позиченим Вільгельмом Зарембою. Курява із запилюжених доріг за Рогатином здіймалася й осідала на фарах. У їхньому світлі витанцьовували комахи, пробігали собаки й горіли очі лісових звірів.

Одягнений був у найкращий літній костюм, у якому того дня виступав на процесі. На сидінні поруч лежав букет червоних троянд і течка з усіма магічними квадратами та статтями й нотатками Буйка. Там-таки лежав товстий конверт із грішми. Дим від сигарети заповнив салон автомобіля й швидко полинув у ніч вузькими пасмами.

Ідучи зі швидкістю сімдесят кілометрів на годину, Попельський примружував очі від диму й вистукував на кермі якийсь невідомий йому самому ритм. Це була ознака непогамовної радості. Попельський відчував, що він любить увесь світ. «Не завжди вдається, — пояснював він собі власний настрій, — того ж таки дня уникнути сокири ката й довідатися, що ти став батьком». Щоправда, радість могла в обох випадках виявитися передчасною. Новий адвокат Бекерського, варшавська зірка, уже подав апеляцію на отримані графом двадцять років ув’язнення. Невідомо, чи не дошукається він провини Попельського й не запроторить його за ґрати. Адже це справжнє диво, що Бехтольд-Сморавинський не дізнався про раптовий від’їзд Байдика до Америки! Але чого там! Навіть, якби він про нього довідався, хіба має значення черговий збіг обставин поряд із вражаючою логікою матриць? Усе це дурня! Можна не перейматися. Байдик давно вже у своєму Техасі, а Вйонцек мовчатиме. По-перше, він дав неправдиві свідчення, по-друге, його докори сумління втишили Байдакові долари. Інженер подбав і про Попельського. Відтепер можна було не думати про гроші й створити нову родину. Доля дарує йому нове життя з коханою жінкою! Він сповнений сил, йому не бракує розуму й грошей, і він, нарешті увічнить себе в нащадках, яких народить йому молода мати!

Ця думка занепокоїла його, і Попельський здригнувся. Він не знав, як відреагує на його освідчення Рената Шперлінг. Її почуття до нього, якщо взагалі було, могло давно вже зникнути. Крім того, під час їхньої останньої зустрічі, багато місяців тому, він так брутально її принизив! «Чому я не намагався її відшукати? Адже я розумів, що вона повернулася до своєї господині, графині Бекерської, котра, розлючена процесом, називає її тепер «повією»! Чи прийме Рената його перепросини разом з освідченням? Бідна жінка, яка сама виховує їхню дитину, може зробити це з любові, а може й через розрахунок. Та навіть, якщо вона й погодиться, Бог з ними, з її мотивами, вона буде приречена на постійну ганьбу, щоденну ворожість, родинне прокляття, втілене в сповнених ненависті поглядах Рити й холодній, іронічній люті Леокадії. Невже їхня зневага стосуватиметься крихітного маляти, що спить біля своєї матері в якійсь стайні? А може, воно калічне, може, хворе, бо чому графиня назвала його «хробаком»?

Ці сумні думки супроводжували його при в’їзді до Пукова. Зменшив швидкість. Понад темними хатами на шаленому вітрі шуміли перед грозою дерева. За парканами розлігся собачий гавкіт. Проминув сонне село. Вдалині шумів потік Студений, на березі якого Попельський колись зазнав такої наруги. Усі сумніви, які переслідували його під час подорожі, він уважав слушним покаранням. І аж ніяк не за те, що він посадив за ґрати невинну людину, ні! — тут Едвард не відчував найменших докорів сумління. Він урятував себе, крім того, вважав, що двадцять років ув’язнення — це аж ніяк не забагато для виродка, ґвалтівника й погромника. Гнітючі думки були швидше карою за самовпевненість і пиху, які Попельський відчував під час судового слухання. Зупинив авто біля палацу в Стратині, і раптом збагнув, що всі його чотири лекції, під час яких він із замилуванням вслухався у власні вишукані фрази, насолоджувався низьким, оксамитовим тембром свого голосу, були насправді хвилинами неймовірної зарозумілості, проявом клятої hybris, за яку тепер його карали боги.

Постукав у ворота палацу. Відчинила заспана, закутана в халат, служниця, яка на запитання про Ренату Шперлінг показала Попельському маленький господарчий будиночок, углибині саду, котрий, мабуть, слугував складом для садових інструментів. Едвард попрямував туди по траві, вкритій вечірньою росою. В одній руці тримав течку із грішми й матеріалами Буйка, у другій — букет троянд.

Постукав. Тоді ще раз. Двері відчинилися.

На порозі стояла Рената Шперлінг у нічній сорочці. Її волосся трохи скуйовдилося від подушки, під очима темніли кола від безсоння. За спиною молодої жінки, у світлі гасової лампи, Попельський побачив чисто прибрану кімнату, де стояло дитяче ліжечко.

Простягнув їй букет квітів. Рената пильно глянула на Едварда. Він скинув капелюха й став навколішки на порозі. На його голові блищали краплини поту.

— Будь мені за дружину, — попрохав тихо.

Вітрюган шарпнув кроною старої липи, зашумів біля будиночка, гойднув стулкою відчиненого вікна. Пролунав стук від удару об віконницю. З кімнати почувся скрипучий, якийсь мов бляшаний, плач немовляти.