Розділ «Число мудреця»

Потому, як адвокат заявив, що не має більше запитань, Станіслав Вйонцек зійшов з подіуму й сів на своєму місці в залі. На вилозі його піджака видніла пляма від спітнілої долоні.

XVI

Камердинер Станіслав Вйонцек народився в Козовій у Бережанському повіті в заможній селянській родині. Його батько, Казимир Вйонцек, був одним з небагатьох Письменних у своєму оточенні, а його основним читанням була Біблія. Він знав її напам’ять і постійно прищеплював своїм численним дітям біблійну мораль.

Навчання премудростей Святого письма відбувалося щонеділі після служби Божої й розпочиналася з того, що дітлахи хором декламували десять заповідей. Особливої ваги батько надавав заповіді «Шануй свого батька та матір свою», а також «Не свідчи неправдиво проти ближнього свого». Казимир Вйонцек уважав, що решта заповідей стосується більш зрілого віку й не повинна цікавити його нащадків. Проте ці дві батько детально обговорював, ілюструючи їх прикладами з повсякденного життя Козової та околиць.

Старий Вйонцек був би, певне, добрим катехитом, якби не надмірна педантичність. Він вимагав від дітей безпомильного цитування Біблії, а у випадку якихось перекручень негайно сягав за шкіряний пасок, «дисципліну». Робив він це занадто часто, а помилки в наведених цитатах із жорстоким перебільшенням називав «брехнею». Через таку батьківську поведінку в малого Стася та його братів і сестер виробився наступний асоціативний процес: я збрехав, отже страждаю від паска.

Ця згадка про біль від батьківської «дисципліни» останнім часом переслідувала Станіслава Вйонцека постійно. Так було й зараз, коли він дивився на викликаного прокурором Едварда Попельського. Слухав його відповіді, проте не звертав на них уваги, ба більше, вони взагалі не долинали до його вух, у яких лунав батьківський крик: «Ти збрехав, що пан граф спершу прочитав твої нотатки, а потім наказав хлібним квасом пригостити втомлених прибульців, усе було навпаки, спершу напоїв спраглих, а потім читав. Ти збрехав, тому страждатимеш тепер!».

Тим часом Попельський почав чітко й докладно характеризувати обвинувачуваного.

Штайнбах, Людвіка: Свідок звинувачення на лаві підсудних. Справа графа Бекерського, у: Криза, Ігнацій (ред.): Встати, суд іде! Вибрані судові репортажі міжвоєнного двадцятиліття, Варшава: «Чительник», 1974, с. 197-203.

Едвард Попельський і цього разу виглядав так само елегантно й упевнено, як раніше. На його обличчі не було жодних слідів хвилювання чи відчаю, що могли б виникнути у свідка, котрий сам майже перетворився на обвинувачуваного і якого в залі суду офіційно звинуватили в неправдивих зізнаннях і вплутати в убивство невинної людини. Він чудово тримався. Скеля, не людина. Настрій Попельського пояснювався також тим, що його допитував прихильний до нього прокурор, який більше слухав, аніж ставив запитання.

А слухати справді було що. Давно мені не доводилося чути такої стислої й водночас докладної психологічної характеристики. Я б із задоволенням прочитала поліцейські рапорти Едварда Попельського. Якщо вони такі самі майстерні з літературної точки зору, як і його висловлювання, можна сміливо стверджувати, що він мав би бути не детективом чи філологом, а письменником.

Попельський представив надзвичайно детальний портрет графа Юзефа Бекерського, який змалював йому покійний нині Леон Буйко. Обвинувачуваний у розповіді свідка постав перед нашими очима, немов живий. Ми побачили людину, сповнену суперечностей, у чиїй душі математика й інженерія змагалися з надзвичайною релігійністю. Проте вона не була сліпою чи екзальтованою, а навпаки, спрямованою, так би мовити, математично. Під час навчання в Казані Бекерський зіштовхнувся з російською релігійною сектою ім’яславців, серед яких переважали якраз математики! Це були відомі московські професори — не знаю, де вони були відомі, я про таких у житті не чула! — такі як Єгоров чи Лузін. Прибічники цієї секти, до якої Бекерський приєднався вже на початку перебування в Росії, вважали, наче «Бог є своїм іменем», що для математиків є зрозумілим і пояснюється теорією порядкових чисел. Захопившись ім’яславієм, Бекерський розпочав вивчати гебрайську мову, оскільки його цікавили контексти, у яких вживали священне ім’я ЙГВГ, яке одні вимовляють «Ягве», а інші — «Єгова». Неймовірно, але цей запеклий антисеміт вивчав гебрайську! Проте морок людської душі, якщо скористатися біблійною метафорою, ще більш непроникний, ніж темрява єгипетська.

Після цієї розповіді про Бекерського детектив охарактеризував покійного Леона Буйка, який разом з обвинувачуваним протягом трьох семестрів вивчав у Казані математику, перш ніж граф перевівся на технічний факультет. Буйко здійснив величезне математичне відкриття: опрацював теорію так званих чисел Харона, у яких «записана будь-яка скінченна послідовність». Оскільки тексти, усні або писані, є скінченною послідовністю літер, у числах Харона закодовано кожну з них. Позаяк життя будь-якої людини є текстом, то в числах Харона закодовано життя всіх від народження до смерті. Досі ключ до цього нескінченного шифру, який охоплює всіх людей, що жили колись чи житимуть на землі, був невідомий. Буйко вважав, що відшукав цей ключ у гебрайському тексті Старого Завіту. Зіставляючи різні фрази й вирвані з контексту слова, створював магічні квадрати (заради Бога, не питайте мене, що це таке!), які (тут Попельський теж виявився безпорадним) невідомо як використовував для розшифрування тексту про людське життя, записаного в числах Харона. Хай там як, Буйко цілковито присвятив себе дослідженню Біблії. Випадково встановив цікавий числовий збіг, який стосувався двох жінок, що з ними він мав інтимні стосунки. Мова йде про ворожку Любу Байдикову та повію Лію Кох. Додавши числа, які відповідають літерам їхніх імен (не розпитуйте мене, яким це чином літери можуть мати числове значення!), отримав суму 68. Додавши літери-числа гебрайських відповідників їхніх професій (слова «пророчиця» й «блудниця» теж мають у гебрайській якісь числа), також отримав 68. Він вирішив, що це знак. Продовжуючи працювати в реєстраційному бюро, він потайки почав шукати в книгах таких людей. Випадково натрапив на інформацію про єврейське походження матері свого колишнього університетського товариша, а нині багатого землевласника й запеклого націоналіста Юзефа Бекерського.

І тут відбулося поєднання двох сюжетів — про Буйка й Бекерського. Розпочинаючи свою оповідь, Попельський з помітним жалем повідомив, що таємницю чисел Харона Буйко забрав до могили, і тому все, що він, Попельський, зараз скаже, матиме суто гіпотетичний характер. Отож, невідомо, що дізнався Буйко про Любу Байдикову та Лію Кох, але ймовірно в числах Харона він побачив дату й обставини їхньої смерті. Із цією інформацією він подався до Бекерського, аби попросити в нього грошей на подальші дослідження. Йому була потрібна обчислювальна машина й постійні працівники, гебраїсти й математики, котрі б утворювали з біблійних фраз магічні квадрати. А такі фахівці, звісно, задурно не працюватимуть.

Граф йому відмовив. Тоді Буйко спробував шантажувати його оприлюдненням інформації про матір-єврейку. Граф знову відмовився дати йому грошей, а тоді жорстоко побив. Магічні квадрати, які Буйко показував Бекерському, залишилися в руках графа. Той почав їх уважно вивчати, бо зацікавився загадкою чисел Харона.

Тим часом Буйко, позбувшись надії на кошти, потрібні для подальших досліджень, вирішив утілити свій злочинний план. Убивши Любу Байдикову та Лію Кох, він надіслав магічні квадрати до поліції як своєрідні некрологи. Навіщо? Бо прагнув похвалитися своїм відкриттям! Буйко розраховував, що хтось розшифрує його послання й приєднається до нього, аби спільно вести пошуки! Сподівався на ексцентричного багатія, який би погодився профінансувати дослідження. Спершу надіслав гебрайські квадрати до окультної та бульварної преси із проханням опублікувати, пояснюючи, що вони містять зашифровані пророцтва. Проте преса на це не відреагувала. Тому він почав убивати, сподіваючись, що якийсь несумлінний поліцейський продасть магічні квадрати журналістам, і невдовзі його таємні послання стануть загальновідомими. Але прорахувався. У поліції не знайшлося охочих до брудних грошей жовтої преси, а магічні квадрати розшифрував не заможний фінансист, який прагне влади над людським життям і смертю, а Попельський. Завдяки пошукам у бюро реєстрації населення, він дійшов до Буйка. Математик, бажаючи уникнути смертної кари, уже під час першої зустрічі підлещувався до детектива, вихваляючи його математичний талант, а потому запропонував спільні дослідження свого грандіозного відкриття.

— Я не боявся, що підозрюваний втече, — продовжував Попельський. — Убогий химерний чолов’яга, обшарпаний злидень з кущиками волосся, які стирчать над вухами, став би скрізь помітним. Тим часом Буйко зрозумів, що йому земля горить під ногами, і того ж таки дня надіслав до «Нового віку» листа, у якому розповів про єврейське походження графині Бекерської. Потому зателефонував до її сина, збираючись вимагати грошей за спростування своєї інформації. Його слова занотував камердинер Бекерського, пан Станіслав Вйонцек. Наступного дня граф, повернувшись із чергової еротичної ескапади, які він часто влаштовував собі в навколишніх селах, наштовхнувся на журналістів, що розпитували його про матір-єврейку. Прочитавши записи камердинера, він дізнався, хто викрив таємницю його життя, оприлюднення якої закривало йому шлях до політичної кар’єри. Отож він потайки вибрався з палацу й поїхав до Львова. Після його від’їзду камердинер Вйонцек негайно зателефонував мені, побоюючись, що життю Буйка загрожує небезпека, позаяк графові стало відоме джерело інформації про походження матері. На жаль, я був не вдома й дізнався про дзвінок лише ввечері. Тоді я чимдуж помчав до Буйка й знайшов там замордованого господаря та замащеного мастилом Бекерського. Ось, як все було. Quod erat demonstrandum[63].

— Брешеш, ти, тварюко! — заверещав Бекерський. — Ти все підлаштував! Я сцяв на тебе, як кінь, то ти тепер вирішив помститися!

Публіка захвилювалася, суддя крикнув на обвинувачуваного, а Попельський сів, співчутливо зітхнувши. Після його пояснень усе стало на свої місця. Залізної логіки цієї промови не зміг заперечити навіть адвокат Бекерського. Його виступ був невпевненим і нечітким. Поцікавившись деякими подробицями знайомства Попельського зі Станіславом Вйонцеком, Бехтольд-Сморавинський поставив непереконливе риторичне запитання.

— Мого клієнта звинувачено в убивстві Леона Буйка, — говорив він, витираючи лоба носовичком. — Невже вас, ваша честь, і шановних присяжних не дивує те, що руки мого клієнта були замащені мастилом? Хіба це не надто очевидний доказ? Дуже дивно, що на решті його одягу не було слідів мастила! Адже, щоб просуваючи відро попід головою повішеника, а тоді опускаючи його так, аби голова занурилася в рідині, можна сильно розхлюпати вміст і забруднити ним одяг! Тим часом у мого клієнта були замащені лише руки, які міг силоміць занурити у відрі хтось інший! Колего, — звернувся він до прокурора Шумила, — цей доказ мовби почерпнутий з бульварного детективного романчика!

— У нас є й інший доказ, — заперечив прокурор. — Створення його виявилося б не під силу читачеві бульварних детективів.