Розділ «Борва мечів»

— Це ви ховайтеся за мене! Я маю меча!

— Меча без вістря та леза. Кажу, ховайтеся за мене!

Він побачив щось наполовину сховане у піску і схопив здоровою рукою. Воно виявилося людською щелепою, до якої ще чіплялося трохи зеленої плоті з хробаками. «Чарівно» — подумав він, мимоволі зацікавившись, кусень чийого обличчя тримає в руці. Ведмідь тим часом підбирався ближче; Хайме добряче замахнувся і жбурнув кістку з м’ясом та хробаками йому в голову. Але промазав мало не на три стопи.

«Отакий з моєї лівиці хосен — хоч бери та рубай її теж.»

Брієнна спробувала рвучко оббігти його і стати попереду, але Хайме вибив з-під неї ноги. Вона впала на пісок, стискаючи у руках нікчемного тупого меча. Хайме став над нею згори, затуляючи собою, і тут ведмідь кинувся просто на нього.

Щось низько тумкнуло, і під лівим оком ведмедя зненацька виріс товстий стрижень з пір’ям. Кров та слина потекли з роззявленої пащеки; друга стріла влучила йому в ногу. Ведмідь заревів, став на задні, побачив Хайме та Брієнну і знову зашкандибав до них. Арбалетники випустили ще кілька стріл; гострі вістря розірвали хутро і плоть. Зблизька стрільці не могли промазати; стріли били міцно, наче молоти, але ведмідь зробив ще крок. «Бідолаха. Дурний, але хоробрий.» Коли ведмідь кинувся на Хайме, втрачаючи сили, той відстрибнув убік, заволав, ногою кинув на звіра трохи піску. Ведмідь обернувся до свого мучителя, отримав ще дві стріли у спину, востаннє розкотисто загарчав, сів навпочіпки, простягся на поплямованому кров’ю піску і здох.

Брієнна знову стала на ноги, стискаючи зброю і часто, важко дихаючи. Лучники Сталевого Шкарбана крутили коливороти самострілів та вкладали стріли у жолоби. Кровоблазні галасували, лаялися і погрожували. Хайме побачив, як Рорж та Курячий Слід вихопили мечі, а Золло розгорнув батога.

— Ти вбив мого ведмедя! — заверещав Варго Хап.

— Ти теж не заживешся, якщо чинитимеш клопіт, — похмуро відказав Сталевий Шкарбан. — Ми забираємо дівчисько.

— Її звуть Брієнною, — зауважив Хайме. — Панна Брієнна, шляхетна діва з дідицтва Тарф. Адже ви й досі діва, сподіваюся?

Широке негарне обличчя забуряковіло.

— Так.

— О, то добре! — мовив Хайме. — Бо я, відважний лицар на білому коні, беруся рятувати лише красних дів.

Хапові він додав:

— Ти матимеш викуп за нас обох. Ланістери завжди платять борги. А тепер неси мотуззя і витягай нас нагору.

— В сраку його пхати! — загарчав Рорж. — Убий їх, Хапе! Бо пошкодуєш, кров’ю твоєю клянуся!

Кохорець вагався. Кожен другий з його людей був п’яний у дим, а північани — тверезі, мов камінь, ще й удвічі численніші. Дехто з арбалетників скінчив перезаряджати.

— Витягайте! — наказав Хап, а до Хайме мовив: — Я вивіфив покавати милофевдя. Вофкавіть вафому яфновельмовному батькові.

— Неодмінно, пане Варго. — «Хоча тобі це вже не допоможе.»

Аж від’їхавши від Гаренголу на дві з гаком версти, де їх не могли дістати вже ніякі лучники з мурів, Сталевий Шкарбан Вальтон нарешті дав волю своєму гнівові.