Розділ «Борва мечів»

Хайме шмагав коня нагайкою так, як не шмагав ще за день перед тим; Сталевий Шкарбан та інші північани мусили підлаштуватися до його поспіху. І все ж замку на озері вони дісталися лише пополудні. Під темним небом, що загрожувало дощем, неосяжні мури та п’ять велетенських башт стояли чорні й зловісні. «Наче сама смерть.» На мурах нікого не було, брама стояла зачинена засувами. Високо над баштою-стрільницею висів в’ялою ганчіркою самотній прапор. «Чорний цап Кохору» — упізнав його Хайме, склав руки коло рота і закричав:

— Гей, ви там! Відчиняйте браму, бо виб’ю її до дідька!

Але перша голова на мурах з’явилася лише тоді, коли свої голоси додали Кайбурн та Сталевий Шкарбан. Голова витріщилася на них, тоді зникла. За якийсь час почувся скрегіт решітки, яку витягали угору. Брама розчахнулася, Хайме Ланістер дав остроги і ринув конем крізь товстезні мури, ледве помічаючи смертоносні бійниці над головою. Його непокоїло, що цап може не пустити їх до замку, та схоже, «Хвацькі Компанійці» досі бачили у них союзників. «От йолопи безголові.»

Зовнішній двір був усіма покинутий; лише у довгій стайні під черепичним дахом ворушилося життя, але наразі Хайме цікавили зовсім не коні. Він натягнув повід і роззирнувся. Звідкілясь із-за Башти Привидів чувся галас, хтось волав десятком різних мов. Сталевий Шкарбан та Кайбурн їхали обабіч.

— Забирайте, по що прийшли, і гайда вже у дорогу, — мовив Вальтон. — Не хочу собі зайвого клопоту з Блазнями.

— То накажи своїм хлопцям тримати руки на зброї, і Блазні не схочуть зайвого клопоту з тобою. Двоє проти одного, не забув?

Хайме рвучко обернувся на раптовий віддалений звук — люте ревище, яке луною відбилося від стін Гаренголу. Слідом морською хвилею накотив регіт натовпу. Раптом він зрозумів, що коїться. «Невже ми спізнилися?» У шлунку огидно засмоктало; Хайме вдарив острогами коня, чвалом перетнув зовнішнє дворище, в’їхав під вигнутий кам’яний міст, обігнув Плакучу Башту, проїхав крізь Двір Каменеплину.

Її вкинули у ведмежу яму.

Король Гарен Чорний навіть ведмежі бої прагнув облаштувати якомога пишніше та бундючніше. Яма була тридцять стоп завширшки, п’ятнадцять завглибшки, обкладена каменем, висипана піском і оточена шістьма колами мармурових лав. Незграбно злізаючи з коня, Хайме побачив, що «Хвацькі Компанійці» посіли ледве чверть місць на тих лавах. Вистава унизу геть захопила увагу сердюків; появу сторонніх побачили хіба що ті, хто сидів просто навпроти.

На Брієнні була та сама погано припасована сукня, в якій вона вечеряла з Рузом Болтоном. Ані щита, ані панцира, ані навіть кубрака з вивареної шкіри — лише рожевий єдваб і мирійське мереживо. Напевне, цапові здалося кумедним задля розваги вдягти її як жінку. Половина сукні вже висіла пошматованим лахміттям; з лівиці, подертої ведмедем, дзюрила кров.

«Ну хоч меча їй дали.» Дівчисько тримало його однією правицею, рухалося убік, намагалося зберігати відстань між собою та ведмедем. «Кепські справи. Коло замале, щоб тікати.» Вона мусила нападати, спробувати скінчити бій якомога швидше. Добра криця в умілій руці дасть ради хоч би й ведмедеві. Але дівчисько чомусь боялося наблизитися. Кровоблазні закидали її лайками, образами, сороміцькими порадами.

— Це не наша справа, — попередив Хайме Сталевий Шкарбан. — Князь Болтон сказав, що віддасть дівку Блазням, і хай чинять із нею, як забажають.

— Її звуть Брієнною.

Хайме спустився сходами, проминувши з десяток наполоханих його появою сердюків. Варго Хап зайняв панську ложу в найнижчому ярусі.

— Пане Варго! — покликав Хайме, намагаючись перекричати Кровоблазнів.

Кохорець трохи вином не вдавився.

— Квулевів?!

Ліва половина голови в нього була незграбно перев’язана полотном, яке навпроти вуха просякло плямами крові.

— Витягай її звідти!

— Не пхай нофа у фуві фпвави, Квулевіве, бо й двугу вуку втватиф. — Він махнув чарою з вином. — Твоя фкавена лофиха відкуфила мені вухо. Не диво, ффьо її батефько не фхотів викупити таку пофьваву.