Розділ «Борва мечів»

Вогонь, що біг уздовж клинка, потроху згасав, і Хайме пригадав, що казала Серсея. «Ні!» Жах схопив його за горло, стиснув щосили. Тоді меч потемнів, а горіти лишився тільки Брієннин. І тут привиди напали усі разом.

— Ні! — вигукнув він. — Ні-і-і-і-і-і-і-і!

Рвучко прокинувшись із серцем, що гупало в грудях, Хайме побачив над головою зоряне небо, а навкруги — нічний гайок дерев. У роті стояв присмак жовчі; тіло спливало потом — одночасно і холодним, і гарячим. Зиркнувши на мечеву руку, що кінчалася на зап’ястку щільною перев’язкою зі шкіри та полотна, він відчув раптові сльози на очах. «Я ж усе відчував. Я відчував силу в пальцях і грубу шкіру руків’я. Моя правиця…»

— Пане! — Коло нього на коліна став Кайбурн; його обличчям доброго татка бігло занепокоєння. — Що сталося? Я чув, ви кричали.

Над ними похмуро вивищився Сталевий Шкарбан Вальтон, високий і суворий.

— Що таке? Чого репетуєте?

— То був сон… лише сон. — Якусь мить Хайме витріщався на табір, нічого не тямлячи. — Там була пітьма, зате в мене була правиця.

Він зиркнув на пенька руки і знову відчув нудоту. «Такого місця під Скелею немає» — подумав він. Шлунок був порожній та непевний, голова боліла, бо лежала на твердому пні.

Кайбурн помацав йому лоба.

— Ще й досі трохи лихоманить.

— То був хворобливий сон. — Хайме простягнув руку. — Допоможіть!

Сталевий Шкарбан ухопив його за здорову лівицю і поставив на ноги.

— Ще кухоль сон-вина? — спитав Кайбурн.

— Е ні! Наспав я вже цієї ночі, досить.

Йому стало цікаво, чи довго ще лишилося до світанку. Звідкілясь він знав, що як заплющить очі, то знову опиниться у тій темній та вологій печері.

— Тоді макового молока? І щось від лихоманки? Ви ще такі слабі, мосьпане. Вам треба спати. Більше відпочивати.

«Де ж тут у біса відпочинеш.» Місячне сяйво кидало блідий відблиск на пень, на якому Хайме притулив голову. Мох укривав його так щільно, що Хайме раніше не помітив: пень був увесь білий. Мимоволі думки полинули до Зимосічі та серце-дерева Неда Старка. «Та не в ньому справа» — подумав Хайме. — «Він тут ні до чого.» Пень був мертвий, а з ним і Старк, і решта інших: принц Раегар, пан Артур, діти. «І Аерис. Аерис — наймертвіший з усіх.»

— Ви вірите у привидів, маестре? — запитав він Кайбурна.

Обличчя того дивно змінилося.

— Колись у Цитаделі я увійшов до порожньої кімнати і побачив порожнє крісло. Я знав, що в ньому сиділа жінка — лише за мить перед тим. Подушки ще були ум’яті там, де вона сиділа, тканина ще зберігала тепло, запах висів у повітрі. Якщо ми лишаємо по собі запах, виходячи з кімнати… певно ж, якийсь слід нашої душі має зберігатися у світі, коли ми з нього йдемо. — Кайбурн розвів руками. — Але архімаестрам мої міркування не сподобалися. Ну, Марвинові сподобалися, але він був єдиний.