Розділ «Борва мечів»

Хайме скуйовдив пальцями волосся.

— Вальтоне! — покликав він. — Сідлай коней! Ми повертаємося.

— Повертаємося? — Сталевий Шкарбан окинув його підозріливим поглядом. — Що таке?

«Гадає, що я здурів. Може, так воно і є.»

— Я залишив дещо у Гаренголі.

— Гаренгол тепер належить панові Варго. І його Кровоблазням.

— Ти маєш двох людей проти кожного з них.

— Якщо я не доправлю вас безпечно до вашого батька, як мені наказано, князь Болтон з мене шкуру здере. Ми їдемо до Король-Берега.

Колись Хайме відповів би зухвалим жартом та погрозою, але однорукі каліки — не надто загрозливі істоти. Він спитав себе, що зробив би його брат. «Тиріон би вигадав якийсь спосіб.»

— Ланістери — брехлива порода, Шкарбане. Хіба тобі князь Болтон не казав?

Сталевий Шкарбан підозріливо насупився.

— А що коли й казав?

— Якщо ти не відвезеш мене до Гаренголу, то пісня, яку я заспіваю своєму батечку, може бути геть інша, ніж сподівався пан господар на Жахокромі. Я можу навіть розповісти, що саме Болтон наказав відрубати мені руку, а Сталевий Шкарбан Вальтон власноруч змахнув мечем.

Вальтон витріщився на нього, роззявивши рота.

— Це брехня!

— Ясна річ. Але кому повірить мій батечко? — Хайме примусив себе посміхнутися тією посмішкою, якою всміхався за минулих часів — тоді, коли ніщо в світі не могло його налякати. — Буде простіше, якщо ми повернемося. Скоро ми знову рушимо в дорогу, а в Король-Березі я такої заспіваю, що ти й вухам не повіриш. Усі дівки будуть твої, а на додачу від мене окрема подяка — чималий гаман золота.

— Золота? — Вальтонові думка, схоже, припала до смаку. — І скільки ж золота?

«Все, він мій.»

— А скільки ти хочеш? Кажи, не вагайся.

Коли зійшло сонце, вони вже були на півдорозі до Гаренголу.