Розділ «Борва мечів»

«Відтоді зів’яли і померли не лише дерева» — подумала вона. Тієї ночі у Шепітній Пущі Нед був ще живий десь у темних надрах Аегонового пагорба. Бран та Рікон сиділи собі в безпеці за мурами Зимосічі. «А Теон Грейджой тоді бився на Роббовому боці й вихвалявся, що трохи не схрестив мечі з Крулерізом. Аби ж то. Якби замість синів князя Карстарка загинув він, яких жахіть могли б ми уникнути!»

Минаючи поле битви, Кетлін помічала сліди різанини, що тут сталася: перевернутого шолома, налитого дощем, зламаного списа, кінські кістки. Над деякими з загиблих насипали кам’яні могили, та падложери все ж дісталися тіл. Серед розсипів каміння вона вгледіла яскравий клапоть тканини, шматки блискучого металу. Одного разу на неї глянуло обличчя — з-під гнилої брунатної плоті вже почали визирати обриси черепа.

Думки її мимоволі звернули на те, де зараз може спочивати Нед. Сестри-мовчальниці повезли чоловікові кістки на північ під охороною Галіса Молена та нечисленного загону почесної варти. Чи досяг Нед свого дому, чи впокоївся коло брата Брандона у темній крипті під Зимосіччю? Або у Калин-Копі захряснулися двері, перш ніж Гал і сестри змогли ними пройти?

Три з половиною тисячі вершників рухалися мокрим яром у самому серці Шепітної Пущі. Але оточена ними Кетлін Старк нечасто почувалася самотнішою. З кожною верстою вона віддалялася від Водоплину і не знала, чи побачить його знову. Невже так само, як інші часточки свого життя, їй судилося назавжди втратити і дім пращурів?

За п’ять днів розвідники повернулися зі звісткою, що бурхлива вода змила дерев’яного моста у Ярмарковому. Галбарт Гловер та двоє його найхоробріших хлопців спробували перепливти на конях Синьозуб, що нуртував коло Овноброду. Двоє коней затягло під воду і потопило, а заразом і одного вершника; сам Гловер дивом учепився за скелю, щоб дочекатися порятунку.

— Річка не розливалася вище від самої весни, — зауважив Едмур. — А якщо з неба отак литиме й далі, то розіллється ще гірше.

— Угору за течією є ще міст, коло Старокаменів, — пригадала Кетлін, яка часто перетинала цей край разом із батьком. — Він малий і старий, але якщо досі стоїть…

— Його вже нема, пані, — відповів Галбарт Гловер. — Змило навіть раніше за міст у Ярмарковому.

Робб подивився на Кетлін запитально.

— Чи є десь іще якийсь міст?

— Нема. І безпечних бродів не лишилося. — Вона спробувала пригадати. — Якщо не зможемо перетнути Синьозуб, то муситимемо обходити його витоки аж через Семиструм’я і Відьмину Багву.

— Там суцільні болота і поганючі дороги, або й зовсім ніяких, — попередив Едмур. — Все ж… рухатимемося, ясна річ, повільніше, та зрештою дістанемося, куди треба.

— Князь Вальдер почекає, я цього певний, — мовив Робб. — Лотар надіслав із Водоплину крука. Господар Близнюків знає, що ми йдемо.

— Знає, але ж не забувай, який він норовливий та підозріливий, — зауважила Кетлін. — Ще сприйме нашу затримку як навмисну образу.

— Гаразд, благатиму його вибачити нас і за неквапливість. Добрячий з мене буде король — вибачатимуся за кожен шморг носом. — Робб скривив вуста. — Аби ж хоч Болтон устиг перейти Тризуб до дощів. Королівський гостинець біжить просто на північ — йому легше дістатися мети. Навіть із пішим військом він має бути у Близнюках раніше за нас.

— А коли ти з’єднаєш своє військо з болтонівським і відгуляєш весілля мого брата… що тоді? — запитала Кетлін.

— Тоді — на північ. — Робб почухав Сірого Вітра за вухом.

— Загатою? Проти Калин-Копу?

Він подарував їй загадкову посмішку.

— Є і такий шлях, — мовив Робб.