Розділ «Борва мечів»

З шести Вестерлінів, які приїхали разом із сином з замку Прискалок, при ньому лишився один — пан Райнальд, брат Джейни, королівський хорунжий. Дядька Джейни, Рольфа Перчина, Робб надіслав відвезти юного Мартина Ланістера до Золотого Зуба, щойно отримав згоду князя Тайвина на обмін бранців. То був розумний хід: її син позбувся страху за життя Мартина, Галбарт Гловер був радий дізнатися, що його брат Робет сів на корабель у Сутіндолі, пан Рольф отримав почесне і важливе доручення… а Сірий Вітер знову з’явився при боці короля. «Там, де йому місце.»

Пані Вестерлін лишилася у Водоплині з рештою своїх дітей: Джейною, її малою сестрою Елейною та юним Роламом, Роббовим зброєносцем, який гірко жалівся, що його не взяли у похід. Але насправді так було краще. Адже раніше Роббові служив Оливар Фрей, який, поза сумнівом, буде присутній на весіллі своєї сестри. Хизуватися перед ним його заміною — і недобре, і нерозумно. Що ж до пана Райнальда, то він був лицар чемний, веселий і добросердий, а крім того, заприсягнувся, що жодна образа від Вальдера Фрея не зможе його розлютити. «Молімося, щоб нам не довелося взнати нічого іншого, крім простих образ.»

Утім, і щодо цього Кетлін плекала страхи. Її вельможний батько ніколи не довіряв Вальдерові Фрею після Тризубу, і вона тієї недовіри не забула. Королеві Джейні буде найбезпечніше за високими та міцними мурами Водоплину, під захистом Чорноструга. Робб навіть створив для нього новий титул — Оборонець Південного Порубіжжя. Адже якщо хто і міг утримати Тризуб силою зброї проти ворожої навали, то тільки пан Брінден Чорноструг.

І все одно Кетлін сумувала за побитим вітрами і роками обличчям свого дядька, а Роббові не вистачало його поради. Пан Брінден брав участь у всіх переможних битвах її сина. Замість нього пластунів та передові роз’їзди тепер очолював Галбарт Гловер — добрий вояк, вірний і надійний, та все ж позбавлений блискучого хисту пана Чорноструга.

Під захистом Гловерових чат Роббове військо розтягнулося валкою на кілька верст. Передовий полк вів Великоджон. Кетлін їхала у головному загоні, оточена могутніми огирями з закутими у залізо вершниками на спинах. Далі сунув обоз — вервечка возів, накладених харчами, хуражем, табірним майном, весільними подарунками, лежачими пораненими. Уряд військового обозного справляв пан Вендел Мандерлі; його лицарі з Білої Гавані сторожко пильнували запаси. Позаду тяглися отари овець, череди кіз та кощавих корів, а за ними тупали стертими ногами табірні дівки та слуги. Ще далі Робін Кремінець вів позадній сторожовий загін. Жодного ворога ззаду не було на кількасот верст, але Робб не хотів нічого лишати на волю випадку.

Три з половиною тисячі їх було — три з половиною тисячі, що пролили свою кров у Шепітній Пущі, скривавили мечі у Трьохтабірному Бойовищі, при Волоброді, Попельні та Прискалку, пройшли наскрізь багаті золотом гори ланістерівського заходу. Панство Тризубу, за винятком вельми нечисленного дружнього почту її брата Едмура, лишилося у річковому краю — чекати, поки король забиратиме у ворога свою північ. Попереду чекала наречена Едмура та наступна битва Робба… «а на мене чекають двоє мертвих синів, порожнє подружнє ліжко і замок, повний привидів». Безрадісне майбутнє. «Брієнно, де ти? Привези мені моїх дівчаток, Брієнно. Привези їх живими та цілими.»

Мряка, що проводжала їх з Водоплину, до полудня перетворилася на тихий рівний дощ, а той не скінчився і до ночі. Наступного дня північани зовсім не побачили сонця і мусили їхати під свинцевим небом, нап’явши каптури, щоб вода не їла очі. Дощ посилювався, перетворюючи дороги на брудні канави, ріллю — на болото, тихі річки — на бурхливі потоки, позбавляючи дерева рештків осіннього листя. Невпинний шурхіт і стукіт струменів дощу позбавляв людей охоти до зайвих балачок, і вони розтуляли рота лише тоді, коли мали що сказати — тобто майже ніколи.

— Ми сильніші, ніж здаємося, мосьпані, — казала Маега Мормонт дорогою.

Кетлін останнім часом заприязнилася до пані Маеги та її старшої доньки Дасії — бо з’ясувала, що вони краще за решту розуміють її у справі з Хайме Ланістером. Дочка була висока та струнка, мати — опецькувата і кремезна, та вбиралися вони однаково: у шкіру та кольчужне залізо, з чорним ведмедем Мормонтів на щитах і вапенроках. Кетлін не вважала, що таке вбрання личить шляхетним паніям, але Дасія та пані Маега, схоже, почувалися у ньому навіть краще, ніж панна з Тарфу, і аніскілечки не скаржилися.

— Я билася біч-обіч із Молодим Вовком у всіх битвах, — весело хвалилася Дасія Мормонт. — І він жодної досі не програв!

«Жодної битви не програв, зате втратив усе інше» — подумала Кетлін, та не стала казати уголос. Північанам не бракувало мужності, але вони були далеко від домівок і живилися самою лише вірою в свого молодого короля. Саме цю віру слід було берегти за всяку ціну. «Я мушу бути сильною» — казала вона собі. — «Сильною заради Робба. Відчай може з’їсти мене зсередини.» Усе було поставлене на успіх цього шлюбу. Якщо Едмур та Рослін сподобаються одне одному, якщо Спізнілий Князь Фрей вгамує свій гнів і знову з’єднає свою силу з Роббовою… «Ба навіть тоді… яку ми маємо надію на перемогу, затиснені між Ланістерами та Грейджоями?» Про це Кетлін не насмілювалася замислюватися надовго. Але Робб, схоже, ні про що інше думати не міг. Де б військо не стало табором, він майже увесь час сидів над мапами, вишукуючи якогось способу повернути північ.

Її брат Едмур тим часом потерпав од інших тривог.

— Як гадаєте, усі доньки князя Вальдера схожі на нього?! — занепокоєно питав він, сидячи у високому смугастому шатрі з Кетлін та своїми друзями.

— Вони ж уроджені від стількох різних матерів. Хоч кілька та мали вийти гарненькими, — розсудив пан Марк Дудар. Але тут-таки додав: — Та з якого, власне, дива старий щур віддасть тобі гарненьку?

— Ні з якого, — похмуро буркнув Едмур.

Зрештою Кетлін це набридло.

— Серсея Ланістер гарна на вроду, — ущипливо зауважила вона. — Якщо маєш розум, то молитимешся, аби Рослін була міцна, здорова, тямуща і з вірним серцем у грудях.

На цьому вона підвелася і полишила брата з його товариством.

Едмурові її слова не припали до смаку. Наступного дня він уникав Кетлін у поході, надаючи перевагу Маркові Дударю, Лимондові Добручаю, Патрекові Малістеру та молодим Вансам. «Вони йому ніколи не дорікають, хіба що жартома» — сказала собі Кетлін, коли молоді пани того дня проминали її ристю, не мовлячи ані слова. — «Я завжди була до Едмура занадто сувора. А зараз горе та смуток загострюють кожне моє слово.» Вона вже шкодувала про свій докір. З неба падало досить холодного дощу; не варто було додавати до нього свій. Зрештою, що тут поганого: бажати собі вродливу дружину? Вона пригадала своє власне дитяче розчарування, коли вперше побачила на власні очі Едарда Старка. Подумки вона малювала його молодшою подобою брата Брандона, та помилилася. Нед був нижчий на зріст, простіший лицем, похмуріший вдачею. Слова він казав чемні, та під словами вона відчувала холодок, зовсім невластивий Брандонові, чия прихильність була така ж палка, як і гнів. Навіть коли чоловік зірвав їй вінця цноти, їх поєднав радше обов’язок, ніж пристрасть. «Тієї ночі ми нарядили Робба. Ми разом зробили короля. А після війни, у Зимосічі, я скуштувала стільки кохання, скільки рідко бачить жінка за все життя — коли нарешті знайшла за суворим Недовим обличчям добре та ніжне серце. Чому б Едмурові не знайти таке саме щастя зі своєю Рослін?»

З ласки богів їхній шлях проліг крізь ту саму Шепітну Пущу, де Робб здобув свою першу велику перемогу. Військо рухалося течією звивистого струмка на дні вузької улоговини саме так, як військо Хайме Ланістера тієї згубної для нього ночі. «Тоді було тепліше» — пригадала Кетлін, — «ще зеленіли дерева, і струмок не вийшов з берегів». Зараз опале листя геть задушило потічок, скупчилося мокрими оберемками між каменів та коренів; дерева, що колись приховали вояків Робба від чужих очей, змінили зелені шати на блякле золото, поплямоване брунатним і червоним, наче іржею та засохлою кров’ю. Лише ялівець і смереки стояли зелені, встромляючись у черево хмар, наче високі темні списи.