Розділ «Борва мечів»

Хайме здійняв правицю і зігнув пальці, щоб відчути в них силу. Відчуття було солодке, як любощі з жінкою. Солодке, як бій мечем. «Усі п’ять пальців.» Йому наснилося жахіття, що його хтось скалічив, та то була брехня. Від полегшення аж запаморочилося у голові.

«Правиця, здорова моя правиця.» Ніщо не загрожує йому, поки він лишається цілий.

Навколо стояло з десяток темних постатей у рясах з гострими каптурами, що ховали обличчя. У руках постаті тримали списи.

— Хто ви такі? — завимагав він. — Яка справа привела вас до Кастерлі-на-Скелі?

Відповіді вони не дали, зате штрикнули його вістрями списів. Він мусив підкоритися і рушити униз: проходом, що звивався змією, вузькими сходами, вирізаними у суцільній скелі, униз та униз. «Треба рухатися вгору» — сказав він собі. — «Вгору, не вниз. Навіщо я йду вниз?» Під землею на нього чекало його лихо — це він знав з усією впевненістю сновидця. Там ховалося шось темне і жахливе, яке прагнуло його проковтнути. Хайме спробував зупинитися, але списи штовхали його далі. «Якби ж я мав меча… ніщо б мені тоді не зашкодило.»

Сходи раптом скінчилися перед лункою пітьмою. Хайме відчув поперед себе велетенську порожнечу і різко зупинився, застигнувши на самому краєчку провалля у ніщо. Але в поперек йому тицьнули списом, і він звалився у безодню з відчайдушним криком. Падіння виявилося недовгим; Хайме приземлився рачки на м’який пісок і мілку воду. Глибоко у надрах Кастерлі-на-Скелі було вдосталь печер для зберігання води, але цієї він раніше не знав.

— Що це за місце таке?

— Це твоє місце, — залунав голос, а може, сто чи тисяча голосів, усі голоси усіх Ланістерів аж від Лана Хитромудрого, що жив на світанку часів. Та найсильніше серед них звучав батьків голос, а поряд із князем Тайвином стояла сестра Хайме, бліда і вродлива, з палаючим смолоскипом у руці. Був там і Джофрі — син, якого вони зробили разом — а позаду ще з десяток темних, але золотоволосих постатей.

— Гей, сестро, навіщо пан батько нас сюди привів?

— Нас? Це лише твоє місце, брате. Це твоя пітьма.

Її смолоскип був єдиним вогником у печері. Єдиним вогником у світі. Вона відвернулася, щоб піти.

— Зостанься зі мною! — заблагав Хайме. — Не лишай мене тут самого!

Але всі вони вже йшли геть.

— Не залишайте мене у пітьмі! — Тут, у глибині, жило щось жахливе. — Чи хоч меча дайте!

— Я дав тобі меча, — відповів князь Тайвин.

Справді, меч лежав біля ніг. Хайме намацав його руків’я під мілкою водою. «Ніщо мені не зашкодить, поки я маю меча.» Коли він здійняв меча, палець блідого полум’я заблимав на вістрі й поповз краєм леза, спинившись за долоню від руків’я. Полум’я набуло кольору криці й запалало сріблясто-блакитним світлом; морок трохи відступив. Зігнувшись і уважно дослухаючись, Хайме рухався колом, готовий зустріти усе, що вийде з темряви. Крижана вода хлюпала у чоботях, діставала до литок. «Бережися води» — наказав він собі. — «Хтозна, які істоти живуть у її потаємних глибинах…»

Ззаду щось гучно хлюпнуло. Хайме крутнувся на звук… але слабке світло вихопило з пітьми лише Брієнну Тарфійську з руками у важких кайданах.

— Я заприсяглася вас захищати, — уперто торочило дівчисько. — Я дала обітницю.

Зовсім гола, вона підняла руки до Хайме.

— Лицарю! Благаю вас! Якщо буде ваша ласка.