Розділ «Сливове дерево»

— Якби ти бачила, звідки я прийшов, зрозуміла б, що тут просто чудово!

— Там було жахливо, так?

Ісаак поставив тазок на підлогу біля ковдри, коли підвів на Крістін обличчя, воно набуло непримиренного виразу.

— Справжнє пекло!

— Містечком ширяться чутки, що в Дахау люди довго не живуть. І подивившись на голодуючих в'язнів, яких б'ють і розстрілюють…

— Там іще гірше. Гірше, ніж можна собі уявити. Ми гадали, що ідемо до робітничого табору, але, тільки коли там опинилися, побачили правду. Та було вже запізно. Нас упіймали.

— Що ти маєш на увазі — «побачили правду»?

— Упевнена, що хочеш це знати?

— Ні,— відповіла вона, опускаючи очі,— та все одно розкажи.

Ісаак опустився на підлогу та сперся спиною на стіну, поклавши кістляві кулаки на коліна. Його виснажене лице у непевному світлі голої лампочки мало хворобливо жовтуватий колір. Крістін присіла навпроти, натягла спідницю на коліна. Тіло її несвідомо тремтіло в передчутті його розповіді.

— Коли ми вийшли з потяга, охоронці розділили нас на групи: жінок і дітей відділили від чоловіків, молодих — від старих, хворих від здорових. Маму з сестрою забрали від нас із батьком, як хворих овець — зі стада. Потім забрали валізи, годинники, одяг — усе, що при нас було, та поголили голови.

Ісаак звів брови й замовк, торкнувшись внутрішнього боку лівого зап'ястка, ніби згадав щось важливе. Потім продовжив:

— Коли ми зайшли до бараку, я не побачив жодного чоловіка чи хлопця з потяга. Виходило, нас розподілили по різних частинах табору. Батька теж ніде не було видно: його відвели кудись в інше місце. Мої нові сусіди намагалися пояснити, в чому річ. Вони сказали, що підрозділ СС табірної охорони недаремно називають «Мертва голова».[49] Та я їм не повірив. Але вранці, коли зійшло сонце, стало видно труби. Коли з них пішов чорний дим, я, нарешті, повірив і зрозумів, чим, насправді, займаються нацисти в концентраційних таборах.

Крістін затамувала подих, не впевнена в тому, що хоче слухати далі. Ісаак завагався, чи продовжувати свою оповідь. Та вираз невпевненості швидко зник із його лиця, переможений затятим бажанням усе ж таки поділитися пережитим, розказати страшну правду. Далі він говорив тихим, уривчастим шепотом, немов боявся, що може зірватися на крик.

— Вони вбивають тисячі людей. Разом із євреями знищують і циган, і калік, божевільних і старих. Їх заганяють у газові камери, а мертві тіла спалюють у гігантських печах. Відтермінувати цей кінець можна тільки, якщо ти здоровий і здатен попрацювати на Третій рейх, хоча тебе все одно замордують до смерті.

Крістін прикрила рота долонею, щоб не знудило. У шлунку зродився важкий клубок чогось бридкого і слизькою гадючкою почав підніматися стравоходом. Щойно нудота пройшла, дівчина глибоко вдихнула і тремтячим голосом прошепотіла:

— Mein Gott![50] Хіба це можливо? Як таке може бути? Чому їм усе сходить із рук?

— Вони всім кажуть те саме, що й нам, ніби посилають людей до робітничих таборів. У певному сенсі, це правда. Йде війна, і всі знають, що для нацистів євреї являють собою тільки безкоштовну робочу силу.

— І коли ти не зміг знайти батька, то подумав, що його вбили, так?

— Так, багато місяців я гадав, що його було спалено разом з іншими. Про матір із сестрою теж нічого не знав. Крізь паркан із колючого дроту, що розділяв бараки, нам було видно частину жіночої половини табору, та я так ні разу нікого й не побачив. Ми працювали цілими днями.