Розділ «Сливове дерево»

— Згодна, вибач. Але зараз мусимо відшукати для тебе безпечну схованку. Давай, ходи за мною!

Приклавши палець до губів, дівчина провела Ісаака до хати, притримуючи двері, доки він проходив у передпокій. Зробивши декілька кроків, хлопець зупинився й показав на свої подерті черевики. Крістін почекала, доки він роззувся, і вжахнулася, коли побачила криваві подряпини та гнійні водянки на його брудних ступнях. Ісаак узяв черевики та жестом попросив її йти вперед. Вони обережно піднялися сходами, щохвилини припадаючи до стіни та не відриваючи поглядів від зачинених дверей.

Нагорі Крістін відчинила ляду і швидкими обережними рухами спустила драбину, котрою зазвичай залазили на горище. Молоді люди здригалися і нервово оглядалися на кожен звук. Аж ось драбину було спущено та зафіксовано, й вона жестом запросила Ісаака підніматися першим.

На горищі Крістін увімкнула голу запилену лампочку, що звисала з бантини. Тьмяне світло падало на середину приміщення, залишаючи далекі кутки в густій тіні. Тут майже нічого не було, крім кількох коробок, порожньої книжкової шафи та купи якихось старих шухляд із відбитими ручками. Під стіною стояло запасне куряче сідало. Під ним нерівним напівколом лежало запашне сіно. Повітря було сповнене не таким уже й неприємним запахом старої деревини і теплого пилу.

— Не тупочи, — сказала Крістін, — спальня моїх батьків ось тут. — Вона показала в правий куток.

— Іноді мамця змушує нас переносити сюди маленьких курчаток, аби з ними нічого не сталося, та цього року все буде тихо, тож нема про що хвилюватися. У нас немає півня, значить і курчат не буде. Мамця теж сюди не прийде.

— Хіба ти знаєш напевно?

— Вона з дитинства боїться горища, бо дідусь колись налякав її розповіддю про привид одного з дядьків, який тут нібито мешкає. Здається, він на вулиці потрапив під воза, і колесом йому відірвало голову. Дідусь жартував, що тепер привид ходить горищем, тримаючи власну голову під пахвою. Мамця ніколи сюди не ходить. Добре, що вона не розказувала цієї історії, коли я була малою, а то я теж перелякалася б.

— Але тепер я буду боятися, — прошепотів, усміхаючись, Ісаак.

Крістін округлила очі, потім навшпиньки підійшла до стіни й показала хлопцю йти за собою. Західна стіна була точнісінько такою, як і східна, та, наблизившись, Ісаак помітив невеликі квадратні дверцята.

— Сидітимеш тут. — Вона пучками підчепила край дверцят і потягла на себе. — Але вдень, коли вдома, чи бодай на третьому поверсі, нікого не буде, я приходитиму й виводитиму тебе трохи пройтися. Ти не зможеш відчинити дверцята зсередини, бо я з цього боку підіпру їх шафою. Доведеться весь час бути там.

Крістін подивилась на нього, чекаючи на відповідь, але її не було. Тоді вона продовжила:

— Але я не зможу вивести тебе під час нальоту.

— Я це витерплю.

За дверцятами ховалася вузька кімнатка, не більше трьох футів завширшки. Стеля була досить низькою, заважаючи стояти на повен зріст, але приміщення проходило вздовж усього будинку, даючи Ісаакові можливість лежати не згинаючи ніг.

— Тут уже є стара ковдра, і я ще принесу дещо, за чим мамця не кинеться. Може, кілька старих килимків, аби на підлозі тобі було трохи м'якше. І ще десь мав бути… — Вона пошукала за дверцятами й витягла звідкись старенький, у багатьох місцях почорнілий, блакитний емальований тазок. — Я забрала його з саду ще перед зимою. Мамця зазвичай збирає в нього фрукти. Це єдине, що я змогла знайти тобі для туалету.

— Думаєш, вона не похопиться? — спитав хлопець, крутячи тазок у руках.

— Мамця подумає, що його вкрали.

— Vielen Danke… за все!

— Вибач, що не можу забезпечити тобі більших зручностей…