Розділ «Сливове дерево»

— Після сніданку мені потрібна буде твоя допомога, — сказала мамця, знову схиляючись над пранням і продовжуючи терти сорочку.

— Звичайно, — відповіла Крістін і почала накривати стіл.

Робила вона це якомога повільніше, щоб не викликати ніяких підозр. Дочекавшись, коли мама вийде на балкон вивісити щойно випрану білизну, дівчина тихцем узяла зі столу скибку житнього хліба, варене яйце — з каструлі на плиті, а потім іще й налила в маленьку пляшечку козячого молока, розведеного з водою. Швидко, щоб мати не помітила, замотала хліб і яйце у клапоть газети й вислизнула з кухні.

У курятнику Ісаак жадібно присмоктався до пляшки з молоком, тоненькі білі цівочки з куточків губ текли на підборіддя. Потім відкусив від хліба та яйця, та швидко припинив жувати, усвідомивши, що Крістін дивиться на нього повними сліз очима.

— Схоже, що ми опинилися в нічному жахітті,— проказала вона, — навіть не знаю, як усе це могло з нами статися.

— Це і є нічне жахіття, — погодився він, — і невідомо, коли настане ранок.

Глава 17

О пів на першу ночі, коли вже всі поснули, Крістін навшпиньки пройшла до курятника. Обережно відчинивши двері, вона застигла на порозі. Видно було тільки обриси курей, що спали на сідалі.

— Ісааку!

Відповіді не було.

— Ісааку, — голосніше покликала вона.

Але й цього разу ніхто не відгукнувся. Дівчина приклала долоню до серця. Відчуття було таке, ніби з легень викачали все повітря. Його нема! Інстинктивно вона сіпнулась, аби вибігти на двір і почати пошуки. Та раптом хлопець вийшов із темряви та став перед очима.

— Я вже боялася, ти пішов, — сказала Крістін.

— Ні, я тут, але мушу піти, — відповів він. — Я наражаю вас усіх на страшну небезпеку.

— Зараз не можна, тебе одразу ж підстрелять. Та й куди підеш?

— Я міг би нишком пройти через містечко і сховатись у себе на горищі.

— А їв би що? Ходив би до крамниці по хліб і ковбасу? У тебе немає грошей, немає одягу. А якщо хтось побачить і викаже тебе нацистам? Окрім того, есесівці позаймали всі будинки в твоєму районі, напевно, у вашій їдальні вже хтось вечеряє.

— Чудово, — усміхнувся він. — Уночі я прослизну до спальні та задушу тих падлюк уві сні.

— Не сміши мене, ти навіть мухи не вб'єш, не те що людини.

— Нацисти не люди, це — потвори!