Розділ «Сливове дерево»

— Мені дуже шкода. — Мамця поклала долоні на плечі Крістін. — Я знаю, ти хочеш допомогти, але тут нічого не вдієш. З усього містечка забирають євреїв, і нам цього не зупинити. Якщо ми тільки спробуємо, нас вивезуть із ними разом. Ясна річ, ти піклуєшся про Ісаака, я теж хвилююся за нього й усю їхню родину, але за тебе, Марію та хлопців я хвилююся більше. Мій обов'язок — оберігати власну родину.

Крістін знесиліла, тіло налилося свинцем.

— Що з ними буде?

— Точно не знаю, — відповіла мати. — Я чула, їх відправляють до робітничого табору.

— Дахау?

— Не знаю. Сподіваюсь, що ні.

— Чому? — запитала Крістін слабким голосом. — Що ти чула?

Мати глянула їй у вічі похмурим поглядом.

— Кажуть, у Дахау люди вмирають.

Серце Крістін стислось від болю, й вона ледь не знепритомніла. Довелося сісти.

— Не думаю, що їх відвезуть туди, — сказала вона, — дивлячись на банки з помідорами, що, мов солдати, вишикувалися на столі.— Ісаак казав, вони працюватимуть на військовому заводі.

— Сподіваюся, так і буде, — відповіла мамця, — бо я вже не знаю, кому вірити. Нацисти кажуть, що війну вже виграно, й ми дуже скоро керуватимемо світом. Мені байдуже до керівництва світом. Я тільки хочу, щоб у моєї родини було що їсти та де жити. Знаю, ти хочеш урятувати Ісаака і його близьких, але як це зробити? Мусимо спочатку потурбуватися про самих себе. Зрозумій, із нами буде все гаразд, доки ми слухаємось наказів.

— Фрау Бауерман каже те саме, — прошепотіла Крістін, ледь не плачучи, — і що з ними зараз?

Глава 15

Наступний ранок виявився холодним і сірим. Вулиці, будівлі, хмари — все мало колір могильних каменів. У кімнаті Крістін було майже зовсім темно. Мамця поторгала її за плече, щоб розбудити. Спросоння дівчина подумала, що ще ніч і вона проспала сигнал тривоги. Але наступної миті пригадала, що мусить рано встати, бо обіцяла з Марією попрацювати в саду. Фермер Еркер наймає жінок із містечка для збору яблук. Два бушелі[48] яблук, які він дає за роботу, не зашкодять родині Крістін. Двоє його синів загинули на війні, й тепер на невеличкій фермі залишився тільки господар із дружиною, котрі не бажали брати до себе ні військовополонених, ні дівчат-працівниць із Ліги.

Як на неї, Крістін краще б залишилась у ліжку. Зараз, напевне, Ісаака з родиною вже забрали, повантаживши до військового автомобіля, відвізши невідомо куди. Сама тільки думка про те, що вони можуть більше ніколи не побачитися, відбивала бажання вставати. Але вибору не було, і дівчина вилізла з-під ковдри, позіхнула, протерла набряклі зі сну очі та кивнула мамці на знак того, що вже прокинулася. Залишившись сама в кімнаті, вона повільно встала й почала одягатись. Тіло, цілком відповідно до настрою, було млявим і неслухняним, немов складалося не з плоті та крові, а являло собою рештки давно затонулого судна.

О восьмій годині вони з Марією вже збирали яблука в тому самому саду, де Ісаак уперше поцілував Крістін того сонячного ранку, коли світ іще тільки збирався збожеволіти. А тепер, на додачу до всього іншого, ще й вівці зникли, давно з'їдені власниками чи вкрадені голодними чужинцями. Замість сонця був негустий туман, і важкі темні хмари ходили низько по небу. Іще десятеро жінок працювало поряд, але, крім поодинокої пташки, у саду ніщо не порушувало тиші. Молоді жінки не розмовляли, не сміялися, не пліткували. Кожна механічно збирала яблука, бажаючи скінчити до того, як завиє сирена чи налетить винищувач.

Повна яблук торба відтягувала плече. Крістін тільки й могла простягти руку, зірвати з гілки соковитий плід і покласти його поряд із іншими. Уся її увага йшла на те, щоб яблука не падали на землю. Минулої ночі вона потерпала від жахів. Точно не пам'ятала, що саме снилось, але й досі мала прикре відчуття гнітючого страху, що наливало ноги свинцем і вповільнювало рухи. Навіть сіре низьке небо давило їй на плечі.

До десятої вже розпогодилося, та клапті туману ще де-не-де висіли над зораними під пар ланами, й здавалося, ніби дивишся на землю із захмарної висоти. За годину вони вже досягли крайніх дерев біля підніжжя пагорба. Крістін не могла дочекатися, коли вже скінчить, аби піти додому.

Зачувши знайомий гуркіт паротяга, що наближався до них, дівчина навіть не обернулась, зайнята зриванням останніх на гілці яблук, що ховалися в густому листі. Але, коли Марія припинила роботу й задивилася на локомотив, Крістін і собі подивилася. Побачивши потяг, вона скам'яніла.