— Я збиралася залишити хлопців у сховищі й повернутися, — Марія не могла зупинити сліз, — але було стільки диму, що я побоялася виходити.
— Усе правильно, — сказала бабуся, — ти могла загинути, і що б ми тоді робили? Дідусь прожив гарне довге життя. Він із радістю віддав би його за кожного з вас.
Крістін дивилася на свою змалілу, переповнену горем родину, заледве розуміючи, на що перетворилося їхнє життя. Доки вона мучилася постійним жахом, що бомба впаде на їхній дах, а вони й не встигнуть прокинутись, тата забрала війна, Ісаака забрали нацисти, а тепер іще й дідуся вбили якісь невідомі вороги, котрі скидають смерть із неба. Вона підвелась і пішла до кухні.
— Ти куди? — запитала матуся.
— Нам усім треба чогось попоїсти, — відповіла дівчина, повертаючись спиною до матері, щоб не було видно її істеричного стану. — Піду, зроблю нам чаю та відріжу по скибці хліба.
— Я допоможу. — Мамця теж підвелась.
— Краще побудь тут, — заперечила Крістін. — Ти тут потрібніша.
На кухні дівчина щільно зачинила двері, підійшла до раковини та підставила обличчя під холодну воду. Якийсь час стояла нахилившись і дивилася на білу порцеляну, дозволяючи крижаним струмочкам стікати з лоба та підборіддя. Потім, даремно, облизала пошерхлі губи — рот миттєво наповнився смаком попелу та диму. Її знудило прямо в раковину. Довелося знову і знову промивати обличчя та рот.
Крістін набирала повні жмені води з-під крана, аж доки не зник бридкий присмак смерті. Потім вона намочила ганчірку й до болю розтерлася нею. Відчуття криги на гарячій шкірі трохи притлумило свербіж глибоких подряпин на руках і ногах. Дівчина сполоснула ганчірку, закрутила кран і, закусивши до крові нижню губу, сперлася на край раковини в намаганні подолати паніку. Та в неї нічого не вийшло. Це було як падіння до бездонної прірви. Крістін розтиснула пальці, відійшла на інший бік кухні, забилася там у куток між двох буфетів, ховаючись, ніби налякане кошеня. Усі чоловіки зникли з її життя, й тепер було не ясно, чи союзники не зітруть Німеччину з лиця землі. Та ця думка лише примножувала побоювання, що Карл і Генріх, а може, й вони з Марією, мамцею та бабусею будуть наступними.
Глава 16
Через два дні після бомбардування під вікнами будинку Бельців проїхала підвода із загорнутими в саван тілами загиблих. Почувши характерне порипування незмащеної вісі та стукіт копит по бруківці, Крістін відсунула штори на розбитому вікні вітальні. За імпровізованим катафалком ішла жалобна процесія жінок, дітей і стариганів, які тримали в руках біблії, хрести та букетики польових квітів. Подейкували, що багатьох довелося витягати з-під завалів, викопувати із засипаних погребів, а когось навіть витягли з річки. Кількість загиблих у результаті бомбардувань уже сягнула двохсот двадцяти трьох осіб.
Але в дідуся не буде ні труни, ні похорону. Хлопці з Гітлер'югенда шукали хоч якісь його рештки на попелищі, та безрезультатно. Їм не вдалося знайти ні пряжки від ременя, ні навіть зуба чи кістки. На місці, де колись був сусідський хлів, тепер дотлівала зола впереміш із напіврозплавленими рештками металевих конструкцій. Учора Крістін із родиною водили бабусю на цвинтар на околиці містечка, де поклали букет рудбекій на могилу дідусевих батьків, аби вшанувати його пам'ять. А потім за вечерею, сидячи довкола столу, всі молилися за «Царство небесне» та згадували, яким гарним був дідусь. Мамця дала обітницю по закінченні війни поставити йому могильну плиту.
Від попередніх бомбардувань здебільшого страждали околиці, та нинішнє зруйнувало чи не половину містечка. На кожній вулиці добре, коли лишилося три цілі будівлі, решту ж осель було зрівняно з землею. В районі Шеллергассе-штрассе, окрім церкви та сусідського хліва, згоріло два будинки, що стояли поряд із домом Крістін, і ще чотири — в сусідньому провулку. У м'ясній лавці гера Вайлера обвалилася стеля, та в кав'ярні неподалік вибило вікна і кілька великих цеглин із фасаду.
У результаті постійних нальотів багато людей утратило свої домівки, тому солдатська будівельна команда звела кілька бараків неподалік від залізничної станції. То були три видовжені приземкуваті споруди з залізними дахами та зовсім без вікон. Ходили чутки, що там мали оселити в'язнів-євреїв, котрі відбудовуватимуть авіаційну базу. На ранок після того, як бараки були готові, Крістін розкладала по грядках добрива — курячий послід, змішаний із дерев'яною золою. Вона закотила рукава та підібрала волосся, щоб не заважало. Довкола було зовсім тихо, тільки Карл із Генріхом зображали чахкання парових котлів, граючи в залізницю на доріжці між будинком і садом, та гупала сапка, врізаючись у тверду землю. Здавалося, навіть пташки позникали. Скидалося на те, що всі в містечку виїхали чи померли, і не залишилося нікого, крім їхньої родини. Аж раптом почувся чоловічий крик, потім ще і іще, тільки вже ближче. До її слуху донеслося щось дуже подібне до звуку, з яким двигтить бруківка під ногами сотень людей. Дівчина випросталась у намаганні знайти пояснення того, що чує. Хлопці вибігли на тротуар, аби подивитись, іграшкові потяги звисали з брудних рук. Крістін поклала сапку на землю й собі підійшла до паркану.
Вуличкою рухався натовп якогось наброду. Поголені налисо, абияк узуті, вдягнені в линялі обноски живі кістяки наближалися нерівними рядами. Там були сотні, десятки сотень чоловіків з опущеними долу порожніми очима та маслакуватими блідими мов смерть лицями. У більшості в'язнів на сіро-білих смугастих робах були жовті зірки чи червоні перевернуті трикутники, а іноді й обидві нашивки. Ті, кому більш поталанило, були взуті в діряві чи поношені черевики, решта йшли босі, хоча бруківка, напевно, крижаним холодом обпікала їм ступні. Обабіч колони, викрикуючи команди, карбували крок озброєні охоронці. Крістін підрахувала, що близько двадцятьох солдат вели понад чотириста в'язнів, але есесівці тримали напоготові автомати та кийки. При наближенні охоронця чоловіки відступали в бік на крок або два, щоб якомога більше дистанціюватися від нього, проте ніхто не виходив за межі колони. В одного в'язня — чорноокого молодика, майже хлопця — спереду на робі розпливлася коричнювата пляма засохлого блювотиння. З-під штанини в іншого, ліворуч, витікала червоняста рідина. Кількоро чоловіків подивилися на Крістін і її молодших братів порожніми відсутніми очима. «Так он що вони роблять із євреями! — подумала дівчина».
— Генріху, Карле, — крикнула вона, — негайно йдіть до хати!
Але хлопці, вочевидь зачаровані виставою, не відреагували. Тоді Крістін поспішила до них, аби відволікти від цього жахливого видовища. Якраз коли вона наблизилася до братів, в'язень, із ноги котрого текла кров, долілиць упав на бруківку. Негайно до нього підбіг охоронець і, тицьнувши нещасного рушницею в бік, наказав підвестися. В'язень без жодного звуку зіщулився, набувши пози ембріона, солдат нещадно бив його по плечах, стегнах і ребрах. Зрештою виснажений чоловік, заточуючись, звівся на коліна та лікті в намаганні підвестися. Дівчина вхопила братів за плечі й розвернула в бік будинку. На порозі їх зустріла мати.
— Що відбувається? — Поцікавилася вона, спостерігаючи за тим, як Крістін заводить хлопців усередину.
— Це — в'язні-євреї, яких привезли відбудовувати авіабазу, — відповіла дівчина, важко дихаючи.
— А завіщо той солдат побив одного з них?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сливове дерево» автора Еллен Марі Вайсман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сливове дерево“ на сторінці 67. Приємного читання.