Розділ «Сливове дерево»

Вугільно чорний паротяг хижим звіром рухався в клаптях туману, темний дим, упереміш із парою, клубочився над потягом, накриваючи його тіло та хвіст, майже не піднімаючись у низьке сіре небо. Нацистські прапори, мов антени, стирчали у флагштоках обабіч закіптюженого локомотива, величезна чорна свастика, намальована на передньому бампері, немов торувала шлях. До паротяга було причеплено шість закритих товарних вагонів, на кожному білів гігантський напис «Власність Третього рейху», а зверху нацистський орел розпростер крила над чорною свастикою у вінку з дубового листя. Вагони мали по два невеличкі віконця, заґратовані колючим дротом, через які виднілися сірі обличчя, зморені очі та простягнені до свободи руки.

Крістін не була певна, що не зойкнула. Та навряд чи її могли почути серед цього скреготу, гупання та клацання, що заглушало всі інші звуки. Решта жінок у саду стояли, дивлячись на жахливий потяг виряченими очима, затуливши роти долонями, повні яблук торби відтягали їм плечі.

Крістін набрала зі своєї торби повні жмені яблук і побігла вздовж насипу.

— Ловіть, — кричала вона, — це — їжа!

Дівчина бігла поруч із потягом, кидаючи яблука в простягнені долоні. Більшість плодів падали назад, б'ючи її по голові та тулубу, проте декілька було підхоплено брудними скривавленими руками, що хутко зникли за колючим дротом. Ці бліді руки нагадали Крістін колись бачену картину, де вугрі виловлювали рибу в підводній печері.

Хоч як швидко намагалася бігти дівчина, потяг їхав швидше. Вагони поступово віддалялися, щоб невдовзі зникнути в густому лісі на краю долини. Знесилена, вона впала на сиру землю під насипом, яблука порозкочувалися навсібіч. Дрібні камінці впиналися в коліна та долоні. Крістін дивилась, як останній вагон зникає за деревами, полишаючи за собою тільки хвіст ядучого диму.

— Крістін, — підбігла Марія, — що це ти робиш?

— Ісаак із родиною міг бути в тому потязі! — прокричала вона, молотячи кулаками землю.

— І що б їм робити з тими нещасними? — Марія допомогла сестрі підвестись і обтрусила одяг. — Ти в порядку?

— Не в порядку, я ніколи не буду в порядку!

Крістін брудними руками розмазувала по щоках сльози, намагаючись утямити, що саме бачила щойно. Але їй важко було зібратися з думками. Марія збирала розсипані яблука назад до торби, спостерігаючи за сестрою, котра невідривно дивилася на темні зарості, за якими зник жахливий потяг. За якийсь час Крістін отямилась і пішла назад до яблуневого саду. Ноги тремтіли, живіт підвело.

— Може, його там і не було, — сказала Марія.

Крістін мовчки йшла поруч. Дівчата наблизилися до крайніх яблунь і повернулися до роботи. Та Крістін не могла спокійно збирати врожай, сльози самі котилися з очей. Тому вона тільки притримувала велику драбину, доки Марія наповнювала торби. З усієї сили вона намагалася вмовити себе, що Ісаака не могло бути в тому потязі. Та уява постійно малювала картину, як він обіймає матір і сестру, як здригається, впізнавши її голос за заґратованим віконцем. «Його не могло там бути, — як „Отче наш“ подумки повторювала Крістін. — Він — занадто розумний і красивий, аби його перевозити як худобину. Його батько — адвокат, а мати — аристократка. В цьому немає сенсу». Та попри всі вмовляння, дівчина не переставала уявляти, як Бауермани з валізами стоять на пероні, Ніна та Габріелла в шалях, накинутих на плечі, чекають на пасажирський потяг, що повезе їх у невідомому напрямку, але потрапляють до товарного вагона, в якому ще недавно перевозили корів і свиней.

За годину жіноцтво зібрало врожай і гер Еркер зібрався відвезти їх назад до містечка возом, запряженим парою волів. Налякані жінки поскладали мішки та бушлі з яблуками на підводу, а потім звично вп'ялися очима в горизонт. Крістін уже зовсім зібралася залізти на воза, та раптом передумала.

— Я піду пішки, — повідомила вона Марії,— маю побути на самоті.

— Ні,— сестра похитала головою, — поїхали з нами. Допоможеш із яблуками, та й тут небезпечно самій!

— Зі мною буде все гаразд, — запевнила Крістін, хоча, насправді, їй було байдуже, якщо навіть налетить винищувач і закінчить її стражденне життя. Та Марії цього не можна було казати. — У лісі безпечно. Я тільки трошки пройдусь і повернуся додому, обіцяю.

Марія насупила брови.

— Не ходи довго — мамця нервуватиме. Вона й так уб'є мене за те, що відпустила тебе.

— Я буду обережною, — відказала Крістін. — Скажи мамці, що я не послухала тебе.