Розділ «Сливове дерево»

— А де дідусь? — запитала дівчина, оглядаючи попечену бабусину руку.

— Там, — бабуся показала здоровою рукою в бік високого вогнища, — він намагався збити полум'я, щоб не перекинулося на наш дров'яний сарай. Та на нього впала стіна.

Крістін подивилася на рештки хліва — до горла підкотився клубок. Із-за рогу з'явилися хлопці з Гітлер'югенда, вишикувались у ланцюг і почали передавати відра з водою, щоб загасити пожежу. Вона обійняла бабусю, ховаючи від неї сльози.

— Як мені шкода! — прошепотіла вона на вухо бабусі.

І тут до провулку вбігла мамця. Вона виникла прямо з клубів диму, вся в попелі, із цівкою крові на лобі. Крістін підскочила з радості.

— Усі живі? — прокричала мама здалеку. На обличчі застиг жах.

— Ми не знаємо, що з Марією та хлопцями, — прокричала у відповідь Крістін.

Потім зробила паузу й поклала руку матусі на плече, не знаючи, як сказати решту.

— Мені так шкода, — продовжила вона, — загинув дідусь.

Якусь мить було незрозуміло, що з мамою. Чи вона заплаче, заб'ється в істериці, шокована новиною? Крістін затамувала подих, готова підтримати мамцю. Якийсь час та дивилася на них порожніми очима, бліда, мов стіна, але по хвилі сльози припинили котитися з її очей і погляд набув осмисленості. Вона глибоко зітхнула, стисла губи в тоненьку риску й рішуче промовила:

— Піду до сховища, подивлюсь, як там Марія та хлопці. А ти залишайся з бабусею.

Перш ніж Крістін устигла заперечити, мати вже поспішала вниз провулком. Дівчина завела бабусю до будинку, допомогла піднятися сходами й уклала на канапі у вітальні, накривши худеньке тіло ковдрою. Жодна з них не мовила й слова, доки онука обережними рухами промивала опіки та замотувала руку чистою тканиною. Бабця заплющила очі й тільки мовчки кусала губи, навіть коли було дуже боляче. Крістін намагалася, щоб її пальці не тремтіли, виконуючи незвичну роботу, хоча важко було ігнорувати звуки опадаючої будівлі, крики та зойки людей, цокання порожніх відер у руках юних пожежників.

Коли будинок наповнився ядучим димом і смородом горілої плоті, дівчина повідчиняла всі вікна та двері між кімнатами, щоб утворилися протяги. Потім пішла на кухню, стала на стілець і дістала з глибини буфету приховану татом пляшку сливового шнапсу. Зробивши великий ковток, ледь стримала кашель, коли напій обпік горло. Після цього забрала пляшку з собою до вітальні, де змусила бабусю сісти та випити трохи прозорої рідини, бо це було єдине знеболювальне в домі. Поставивши шнапс назад до схованки, Крістін змела з підлоги побите віконне скло, витерла зі столу сажу та сіла на стілець біля канапи.

— Краще промий свої подряпини, — сказала бабуся.

— Ш-ш-ш, не хвилюйся за мене, — відповіла Крістін, торкаючись пальцем бабусиної щоки. — Краще відпочинь.

Бабуся подивилася на неї довгим поглядом блакитних очей. Зморшкувате обличчя тремтіло в намаганні стримати сльози. Дівчина відчула, що не зможе витримати бабусиних сліз, і полегшено зітхнула, коли та заплющилась і невдовзі заснула.

Коли протяги видули з кімнати весь дим, Крістін позачиняла вцілілі вікна, причинила двері вітальні та повісила ковдри замість вибитого скла. В майже темній вітальні повернула вимикач, але нічого не відбулось. Спробувала засвітити лампу — також безрезультатно. Тоді вона пішла на кухню, знайшла гасову лампу та засвітила її. Повернувшись до вітальні, поставила світильник у середину столу та присіла біля бабусі. Наразі вона більше нічого не могла вдіяти, тільки чекати.

Нарешті мамця привела Марію, Генріха та Карла. Вони голосно перегукувались, від брудної одежі смерділо сміттяркою. Марія плакала, волосся розкуйовдилось і очі набрякли. Карл і Генріх сіли на край канапи, шморгаючи носами та розмазуючи по щоках сльози разом із сажею.

— Ми були далеко від сховища, коли завила сирена, — ридала Марія. — Довелося ховатися в іншому. Я не мала часу повертатися по бабусю й дідуся! Треба було попіклуватися про хлопців!

— Ти все правильно зробила, — підбадьорила її мама. — Хтозна, що сталося б, якби ви не сховалися вчасно.