Розділ «Сливове дерево»

Одного сонячного ранку на початку вересня Крістін думала про материні вказівки та наказ мера, йдучи поруч із Генріхом зруйнованою вулицею на інший край містечка. Від трьох із половиною кварталів залишились тільки напівзруйновані стіни, шматки підлоги, що висіли в повітрі, сходи, що вели в нікуди та порожні віконні отвори. Їй підвело живіт на саму тільки думку про кістки, що впереміш із попелом лежать у цих руїнах. У горішньому вікні останнього в кварталі будинку Крістін помітила залишки блакитної фіранки, що лопотіла на вітрі. Вона наказала Генріху йти поруч, строго по центру дороги, хоча сама не могла відвести очей від руїн, які гнилими зубами стирчали з обох тротуарів.

Вони прямували до ферми Клаусів на північ від містечка, тримаючи в руках мамчин австрійський гобелен, що у згорнутому вигляді нагадував велетенську сигару. Генріх ніс один край, Крістін — інший. Вона могла б упоратись і сама, та Генріх упросив маму відпустити його з сестрою, бо вже не міг усидіти вдома. Дівчина його розуміла, хоча це й завадило їй сходити до маєтку Бауерманів, як планувалось.

Від самого ранку мати попросила Крістін стати на канапу та зняти гобелен зі стіни. Спочатку дівчина подумала, що вона хоче покласти його в передпокої разом із двома валізами, щільно напакованими запасним одягом, важливими паперами та сентиментальними дрібничками, що вони брали з собою до сховища. Стоячи на канапі та знімаючи з гвіздків петлі, що втримували килим, Крістін думала, як важко і незручно буде тягти його з собою. Нещодавнє рішення мати напоготові валізи з усім необхідним мало сенс, адже ті речі можуть допомогти їм усім вижити, якщо, не дай Боже, будинок буде зруйновано. Але тягти гобелен безглуздо. Хто його понесе? Сестри мусять вести за руку братів і нести валізи, а мамця допомагає бабусі й дідусеві. Та коли Крістін уже готувалася запропонувати матері звернутися до гера Вайлера з проханням прийняти килим на збереження, та з жалем промовила:

— Фрау Клаус завжди милувалася його красою.

— Ти про що? — спитала Крістін, думаючи про батька, чи мати зізнається йому одразу, чи зволікатиме з повідомленням поганих новин скільки вдасться.

— Ні про що, — відповіла вона, — я переживу. Це — лише річ, нічого більше.

— Тоді чого ти плачеш? Бо думаєш про тата?

Мама поклала скручений гобелен на стіл.

— Нам потрібен півень, — сказала вона, дивлячись дочці в очі.— Я вчора говорила з фрау Клаус. У неї їх троє.

— Ти хочеш обміняти свій весільний подарунок на півня?

— Я пам'ятаю наш медовий місяць, ці згадки залишаться зі мною назавжди.

— Але можна ж віддати щось інше, — вигукнула Крістін. — Може, вона погодиться на відро слив або фунт картоплі?

Дівчина огледілась у пошуках чогось підходящого, та, крім маминого гобелена та бабусиного настінного годинника, нічого цінного в кімнаті не було.

— Фрау Клаус має власний сад і город; їй не потрібні продукти, а килим — це розкіш. Ми проживемо й без нього. Крістін, треба готуватися до найгіршого. Нам потрібні курчата. Я не можу собі дозволити бути сентиментальною зараз.

Крістін зголосилася віднести гобелен фрау Клаус із декількох причин. Вона хотіла вберегти мамцю від неприємних відчуттів на фермі Клаусів і позбавити Карла шансу впасти в істерику, що він тепер завжди робив, коли мама зникала з-перед очей на довший час, але, головне, дівчина мала намір на зворотному шляху пересвідчитись у тому, що Ісааків будинок вистояв. Але тепер, ідучи повз вигорілі будинки, дивлячись на купи напіврозплавлених ключів, столових приборів, свічників, іншого хатнього начиння, зібраного патріотично налаштованими школярами для утилізації, вона пошкодувала, що не залишила Генріха вдома. Боковим зором вона слідкувала за блідим, наляканим лицем брата.

— Упевнена, що всі були у сховищі,— сказала вона.

— Я знаю, — відповів Генріх.

На щастя, будинки та крамниці інших кварталів на їхньому шляху були відносно неушкодженими. Погода стояла тепла і тиха, ніби ніякої війни й не було. Вони проминули ще шість кварталів, перейшли через міст і затіненою липами дорогою попрямували до повороту на ферму Клаусів, що виднілася серед зораних ланів.

На фермі дівчина зраділа, що Генріх із нею, бо мусили самі ловити півня, заганяючи його в куток між курятником і хлівом. Птах виявився прудким, високо злітав і не давався в руки. Через півгодини невдалих спроб Крістін уже готова була забрати мамин гобелен і повернутися додому. Фрау Клаус могла хоча б зачинити півня, натомість вона стояла, обійнявши гобелен і командувала не чіпати легхорна чи відпустити того з пишним чорним хвостом. А вони з Генріхом все це слухали, пітніли та забруднювали одяг, ганяючись за півнем, який раз у раз підстрибував і бив крилами, не бажаючи піддаватися. Тільки за годину, з допомогою робітниці з дівочої Ліги, їм удалося загнати його в куток. Генріх упав на землю й ухопив півня за ногу, а той бився й кукурікав, як ошпарений. Нарешті, брат підвівся, тримаючи півня догори лапами, хлопцеві штани були заляпані багнюкою та курячим послідом. Крістін стиснула пальцями півнячі гомілки, перевернула впійманого птаха і розправила йому крила. Потім однією рукою притиснула важку здобич до свого боку, а іншою міцно тримала їй ноги. Вона мурмотіла щось заспокійливе ласкавим голосом, аби втишити сполоханого птаха.

Нарешті, півень перестав хрипіти та смикатись, тихо сидів у Крістін під пахвою, його вибалушені очі покірливо глипнули. Тепер брат і сестра могли вертатися додому. Берта, веснянкувата робітниця з дівочої Ліги, вже збиралася повертатись до свого табору, тому скочила на велосипед і поїхала поруч. Крістін спробувала її розговорити, та дівчина виявилася занадто сором'язливою і тільки кивала чи хитала головою у відповідь на запитання. По кількох хвилинах усі замовкли, й лише порипування велосипедного ланцюга та попискування педалей порушувало довколишню тишу. Вдалині парували зорані лани, пара піднімалась у повітря і клубочилась, прибираючи обрисів химерних напівпрозорих привидів.