Розділ «Сливове дерево»

— Так, — продовжила Ханна рівним голосом, — єдина причина, з якої мені залишили життя, це — вміння друкувати на машинці. Я — професійна секретарка. Уявляєш? Іноді шкодую, що сказала їм про це.

Крістін відчула, як Ханна вклала їй у долоню щось тверде.

— Я тут зберегла сухарик. Ти пропустила роздачу їжі.

— Ні, дякую, — відмовилася вона, повертаючи хліб подрузі.— Тобі він більше потрібен, і, взагалі, я не голодна.

— Упевнена? — Спитала Ханна, вже жуючи.

— Цілком. Я втратила апетит.

Глава 25

Щодня проходячи табором, Крістін швидко усвідомила, наскільки їй пощастило працювати в обійсті коменданта. Інших ув'язнених жінок щоранку вивозили на завод, де виробляли зброю, чи на Bayerische Motoren Werke,[71] де вони були задіяні у виробництві авіадвигунів. Інші, як Ханна, працювали в таборі: секретарками, куховарками, прибиральницями, сортувальницями речей новоприбулих полонених, пралями тощо. Більшість чоловіків працювала за межами табору на кар'єрі, копальні, будівництві доріг і нових бараків. Наглядачі безпричинно били в'язнів — чоловіків і жінок — і могли застрелити будь-кого за найменшу провину. Тут звичною була картина, коли люди падали замертво, заскочені нагальною смертю від кулі вартового, знесилення чи смертельної хвороби. Воші, тиф, холера та смерть вільно ширилися табором і не оминали жодного бараку. Щовечора кількоро жінок не поверталося з роботи і щодня їхні місця займали нові й нові бранки.

Щоночі Крістін повторювала ту саму молитву Господу, прохаючи його, щоб наступного вечора, коли вона повернеться до бараку, Ханна мала гарні новини про Ісаака. Але щоразу нічого не виходило: вона не мала можливості зазирнути в картотеку на чоловіків без ризику бути спійманою. Щоранку та щовечора йдучи табором, дівчина трималась якомога ближче до паркану, що розгороджував табір на дві половини, намагаючись розгледіти на тому боці знайому постать. Тисячі чоловіків шикувалися, марширували, падали й не завжди піднімалися. На відстані всі вони здавалися однаковими: смугасті форми, кістляві фігури, виголені черепи, брудні обличчя.

Готуючи та прибираючи в домі коменданта, вона могла робити вигляд, що живе звичайним життям. Ця наївна хитрість допомагала Крістін не збожеволіти. Та в саду, де їй все ж таки частенько доводилося працювати, ілюзії зникали, бо дими крематорію говорили самі за себе.

Коли комендант залишав щось на тарілці, вона за ним доїдала. Ніхто не забороняв їй відщипувати для себе невеличкі порції від усіх страв, що подавалися на стіл, але виносити їжу з дому не дозволялося. Раз на день, увечері, в'язнів годували водянистим супом із не доварених корнеплодів і м'ясних жил, а також видавали по кусневі запліснявілого хліба. Зазвичай Крістін поверталася до бараку набагато пізніше, ніж роздавали їжу, та іноді — встигала, і тоді віддавала свою порцію Ханні. Час від часу їй вдавалося винести з комендантського дому трохи свіжого хліба, сиру чи навіть смаженого м'яса, щоб потай передати новій подрузі чи ще комусь. Складність полягала в тому, що, крім як у черевиках або в роті, їжу не було більше де сховати. Тюремну робу носили на голе тіло, і в ній не було кишень.

Якось увечері, коли Крістін за обома щоками несла по шматочку хліба, її зупинив вартовий.

— Що ти тут робиш? — запитав він суворим голосом.

Крістін показала рукою на бараки й пішла далі. Та він заступив їй дорогу і навів на дівчину рушницю.

— Halt! Що в роті?

Вона хотіла проковтнути хліб, але бракувало слини.

— Виплюнь! — Крикнув він.

Вона послухалась, ледь не вдавившись. Вартовий цілив їй у голову. Крістін обсипало жаром.

— Я — не єврейка, — у відчаї крикнула вона. — Спитайте в гера коменданта табору!

Вартовий відвів дуло від її голови.