Розділ «Сливове дерево»

Крістін відчула удар під дих.

— Ти впевнена?

— Так, упевнена. Я працюю в секретаріаті: друкую та сортую картки з відомостями про в'язнів.

Крістін відкинулася на спину й обома руками надавила на готові до сліз очі. «Вона — всього лише маленька дівчинка», — думала вона про Габріеллу.

— А Ніна? — спитала вона здавленим голосом.

— Тиф. Три місяці тому.

— О Боже!

Ханна посунулася на нарах.

— Ласкаво просимо до Дахау!

Потім Крістін відчула її руку на своєму плечі.

— Слухай, я спробую дізнатись і про твого хлопця, коли випаде нагода. Але нічого не обіцяю. Колись мені вдалося зазирнути в чоловічу картотеку, та новий наглядач так пильнує, ніби в чомусь мене підозрює. До його приходу я зуміла дізнатися, що мій брат-близнюк живий і працює на військовому заводі. Та це було понад рік тому. Не знаю, чи вдасться зараз… Добре, я спробую.

Вона замовкла, та по хвилині продовжила:

— Я знаю, що колишній канцлер Австрії та колишній французький прем'єр також тут. Німці — звихнені на порядку, педантично ведуть усю документацію, фіксуючи кожного новоприбулого і кожного вбитого.

Крістін ледь знайшла в собі сили запитати:

— Як довго ти тут?

— Два роки, плюс-мінус два місяці. Ми з братом півроку переховувалися в невеличкій кімнатці в Берліні разом із дев'ятьма іншими, та сусіди виказали нас Гестапо за два буханці хліба.

Крістін тяжко зітхнула.

— А решта родичів?

— Матір і молодших сестер одразу ж відправили до газової камери, а батька повісили разом із мером містечка Дахау та рештою, десятьма чоловіками. Їхні тіла висіли за воротами цілих три тижні.

— Мені так шкода!