Розділ «Сливове дерево»

Дівчина відсунула стілець і сіла, поклавши руки на коліна.

— Дякую, — сказав він. — Не так і погано, чи не так?

Він кілька разів моргнув, ніби збирався заснути, а потім відпив коньяку.

— Вибач. Я просто хочу поговорити.

— Так, гере лагеркомендант, — відповіла Крістін, дивлячись на соковите м'ясо та пурпурові блискітки половинок виноградин і ковтаючи мимовільну слину.

— Ja, essen,[73]— показав він на тарілку. — Пригощайся.

Потім сам підсунув до неї страву та ніж із виделкою. Але Крістін не відривала рук від колін, не бажаючи їсти за одним столом зі своїм тюремником. Комендант, здавалося, не помітив цього. Він відхилився на спинку стільця, погойдуючи коньяк у келиху так, що рідина виливалася йому на пальці.

— Їм не вдалося, — сказав він.

— Вибачте, гере лагеркомендант, — відповіла Крістін, — я не розумію, про що йдеться.

— Штауффенбург, Гефтен, Ольбрихт і Мертц! — викрикував він прізвища, дедалі більш буряковіючи. — Усі вони — офіцери найвищого рангу, але виявилися неспроможними до пуття спланувати операцію. Треба було підкласти бомбу, що підірвала б увесь будинок. Тоді б уже точно покидьок загинув!

— Хто загинув би, гере лагеркомендант?

— Гітлер. І це вже не перша спроба!

У Крістін перехопило подих. Найближче оточення Гітлера намагалося його вбити? Вона відчула ніяковість і захват водночас. Невже це жахіття скоро скінчиться?

— Вони знову спробують? — запитала вона.

— Ні,— заперечно похитав він головою, — Гітлер усіх їх знищив, вишикував і розстріляв.

Плечі Крістін здригнулись. Комендант зробив іще один ковток.

— Бачиш, я ж казав тобі, ніхто не може почуватись у безпеці. Постраждали й родини заколотників: вагітні дружини, маленькі діти. Гестапо заарештувало всіх.

Знеможений, він сперся на спинку стільця. По кількох хвилинах мовчазних роздумів запитав:

— Я коли-небудь розказував тобі, як потрапив сюди?

— Ні, гере лагеркомендант.