Розділ «Сливове дерево»

Подивившись на Крістін очима, що сльозились, комендант почав:

— Я вступив до нацистської партії 1933 року, та за критику їхніх методів мене швидко вигнали. Через п'ять років я був заарештований гестапо та відправлений до робітничого табору.

Очі Крістін розширилися з несподіванки. Комендант тільки кивнув, підтверджуючи її здивування.

— Так, я був арештантом, уявляєш? — майже кричав він. — А тепер я знову при владі!

У роті пересохло й Крістін потяглася до склянки з водою.

— Можна? — спитала вона.

— Так, так. Але якщо ти не питимеш… — Він осушив свій келих і підсунув до себе налитий для неї коньяк. — У 1940-му я знову подав документи на вступ до нацистської партії, аби влитися в ряди Третього рейху та зібрати потрібну мені інформацію. Здогадуєшся, навіщо?

— Ні, гере лагеркомендант.

— Я так вчинив тому, що єпископ Штуттгарта повідомив, що в Хадамарі та Графенеку вбивають душевно хворих пацієнтів. У 1941-му моя сестра померла за нез'ясованих обставин у Хадамарі. Після цього я мусив дошукатися правди. — Він поклав долоню на стіл. — Ніхто не запитував про моє минуле! В 1940-му я здобув призначення до Ваффен-СС, а після того отримав завдання налагодити процес використання Циклону-Б у таборах смерті у Польщі.

Дівчина поставила свою склянку на стіл і підвела до нього лице.

— Існують й інші табори? — недовірливо поцікавилася вона. — Такі, як цей?

— Так, так, — охоче закивав комендант, — Аушвіц, Треблінка, Бухенвальд! Равенсбрук, Маутхаузен! І можна продовжувати. Найгірший — Аушвіц. Але не всі вони є таборами смерті. Не скрізь використовують газ. Нацисти називали це Sonderbehandlung[74] євреїв, але, по суті, це — масове вбивство. Мені було прикро та важко, але я змусив себе на це все дивитися, щоб перед усім світом потім засвідчити злочини нацистів.

Крістін рівніше сіла на стільці. Замість голоду нею оволоділо почуття огиди.

— Чого ж ви чекаєте?

— Я говорив із людьми. Ризикував власним життям, розповідаючи, що насправді роблять нацисти. Я розказав прес-атташе швейцарської місії в Берліні, секретарю католицького єпископа Берліна, кільком лікарям і активістам голландського підпілля. Це нічого не дало. Буквально сьогодні зранку в потязі, повертаючись із Берліна, я мав розмову зі секретарем шведського посольства. Я благав його повідомити владу Швеції про злочини нацистів.

Крістін сиділа мовчки, намагаючись зрозуміти, бреше він чи говорить правду. Але так і не змогла вирішити, що означає вираз обличчя коменданта: горе чи провину.

— Не думаю, що він повірив, — продовжував її співрозмовник. — Я сидів перед ним, як школяр перед учителем, благаючи передати мою інформацію союзникам. Але він тільки просив мене замовкнути. Мабуть, подумав, що я божевільний. — Він заплющився та погойдав порожню склянку в руці.— Я не знаю, що ще міг би зробити.

Крістін розглядала келих, що стояв на лляній скатертині, яскраве світло люстри, що висіла над столом, сотнями маленьких блискіток іскрилося в кришталі. Вона уявила, якою дивною видалася б ця сцена сторонньому спостерігачеві. У кімнаті з дорогими картинами, перськими килимами, меблями вишневого дерева навпроти офіцера СС сидить полонена, у заяложеній тюремній робі, лиса, брудна, худюща, а перед нею на тарілці стікає соком апетитний шматок смаженої гуски з кислою капустою, яблуками та виноградом. Вона відчула, що божеволіє.

— Перепрошую, гере лагеркомендант, — тихенько сказала вона.

Відповіді не було. Крістін встала й потяглася до склянки в його руці. Та раптом він вирівнявся й ухопив її за зап'ясток.