Розділ «Сливове дерево»

— Я кажу тобі все це не просто так, — промовив він. На скронях пульсували жили. — Сядь і вислухай мене.

Крістін слухняно опустилася на краєчок стільця. Комендант відпустив її руку. Потім глибоко зітхнув і розгладив кітель на грудях.

— Послухай урешті-решт!

— Так, гере лагеркомендант.

— Якщо ти виживеш, то теж станеш свідком і зможеш розказати, що не всі схвалювали нацистські методи. Ти знатимеш, що і в СС були люди, змушені служити на стороні зла, та їхні отруєні загальною підлотою душі залишилися готовими до каяття. З іншого боку, деякі охоронці просили мене про перехід на східний фронт, де їм навряд чи вдасться вижити, проте чесна смерть для цих німців виявилася більш привабливою, ніж ганебна, хоч і безпечна, праця в цьому таборі.— Він притис долоні до скронь, мов сама лише подібна думка свідчила про божевілля. — На що тільки здатна людина заради виживання! Чимало в'язнів-євреїв із радістю переносять тіла таких самих полонених із газової камери до крематорію тільки для того, щоб не опинитися на їхньому місці.

Вона воліла б утекти до кухні. Комендант дивився на неї благальним поглядом людини, засудженої до пекельних мук. Ще до вечері Крістін відкоркувала й поставила на стіл пляшку червоного вина, не знаючи, що він питиме коньяк. І тепер розчервонілий чоловік навпроти дотягся до неї та наповнив свій келих.

— Для тих, хто коїть ці злочини, та для тих із нас, хто мовчки спостерігає, війна є гарним виправданням, — він поставив пляшку на стіл і відпив вина, — але пізніше, коли війна закінчиться, коли ми повернемось додому, повечеряємо в родинному затишку, поцілуємо своїх дружин на ніч, ми всі будемо мучитися жахливими снами. Кожен сам знає, від чого буде прокидатися щоночі в холодному поту. Почуття власної провини мучитиме нас до останнього дня, та й по смерті всі ми опинимося в пеклі разом із Гітлером. От побачиш, уся Німеччина десятиліттями розплачуватиметься за наші гріхи. Але все це називатиметься воєнними злочинами, тільки якщо ми програємо війну.

Крістін німо дивилася на нього. Комендант долив собі вина і глибоко зітхнув.

— Ну от, я це сказав, — промовив він і показав на тарілку з їжею, що стояла перед нею. — Поїж.

— Я… Я не хочу.

— Як хочеш. Можеш з'їсти пізніше, на кухні.

Крістін підвелася.

Комендант також підвівся, хилитаючись у різні боки, ніби старий дідусь. Крістін підхопила його попідруки й усадовила назад на стілець. Потім забрала з тремтячих пальців келих із недопитим вином.

— Я вже не здатен пити як раніше, — сумно сказав він.

— Ви випили цілу пляшку коньяку, гере лагеркомендант.

Він непевним поглядом окинув стіл.

— Так, мені це вдалося. Подай сигару, будь ласка.

Крістін підійшла до антикварного буфета, відчинила шухляду й дістала звідти сигару. Потім вклала її коменданту між розчепірених пальців, знайшла коробку сірників і припалила замість нього. Кімнату наповнив сигарний дим. П'яний чоловік сидів і з-під прикритих повік слідкував, як дівчина прибирає зі столу. Коли вона втретє прийшла з кухні по склянки та прибори, він уже майже спав на стільці. Крістін забрала з його руки сигару та поклала її до попільнички. Несподівані слова коменданта злякали її:

— Можеш для мене дещо зробити?

— Що саме, гере лагеркомендант?