Розділ «Сливове дерево»

Крістін повернула голову в той бік, намагаючись роздивитися лице сусідки. Намарно, їх оповивала майже цілковита пітьма.

— А можна якось дізнатися, де він?

Відповіді не було.

Крістін нерухомо лежала, вдивляючись у темряву й вслухаючись у тишу. До її слуху долинало лише здавлене кахикання, чиєсь сопіння, мурмотіння та приглушене ридання. Зусібіч тхнуло смертю. Разом із тваринним жахом на дівчину навалилося розуміння того, що тільки в цьому одному бараці зараз лежать упритул одна до одної сотні жінок. І таких бараків лише на жіночій половині табору багато дюжин.

— Хто-небудь знає жінку на ім'я Ніна Бауерман? — Запитала вона вголос. — Або її дочку Габріеллу?

— Коли їх привезли? — Запитав чийсь голос.

— Минулої осені,— відповіла Крістін.

— Єврейки?

— Так.

— Я тут уже півтора року, — втрутилась інша жінка. — Якось бачила кількох жінок, які відходили за бараки на кадиш.[68] Пам'ятаю, одну з них звали Ніна Бауерман. Кілька місяців тому її відправили до карантинного табору. Тиф.

— А з нею була дочка? — спитала Крістін.

— Скільки років?

— Дванадцять.

— Ти не знайдеш ні дочки, ні матері,— знов озвалася перша жінка.

Крістін прикрила очі, до яких підступили сльози, і спробувала відсторонитися від людського страждання, що майже фізично відчувалося тут. Глибоко та повільно дихаючи, вона намагалася позбутися відчуття того, що лежить у домовині в оточенні конаючих і мертвих. Голе дерево нар немилосердно давило на щоку, плече та стегно, здавалося, кожен удар серця тільки збільшує цей тиск. Подумки вона молила Бога дати їй забуття, знепритомніти, заснути. Та коли, нарешті, їй удалося впасти в уривчастий, повний жахіть напівсон, Крістін увижалися бомбардування, пожежі, розстріли впереміш зі звичайними хатніми клопотами. Часом їй здавалося, що вона плаче, часом — ніби міцно спить в Ісаакових обіймах, але найчастіше — що конає.

Наступний ранок приніс зі собою пекучу правду життя. Крістін розплющила очі й побачила біля себе мертву жінку. Вона лежала на боці, розкритий рот вишкірився чотирма наявними пеньками зубів, смертельно бліда шкіра порожніми лантухами звисала з кісток. Складені під головою руки нагадували держаки для грабель, а голі коліна — вузлики на стовбурах бамбуку. Та раптом її фіолетові губи розкрились, почувся хрипкий стогін — і жінка поворухнулася. Крістін миттю злізла з нар.

Інші жінки повільно виповзали зі своїх місць і, потягаючись і позіхаючи, спускалися на підлогу. Крістін не впізнавала нікого з тих, із ким учора їхала в потязі. Більшість її сусідок по бараку були лисими, дехто мав на голові їжачки короткого волосся, деякі не мали на собі нічого, крім старих поношених черевиків. Кількоро жінок усміхнулося до неї та потисло руку, інші проходили повз, не звертаючи ніякої уваги. Подекуди на нарах залишились і такі, що не змогли встати. Біля них сиділи подруги, матері, сестри, доньки, ридаючи, благаючи не здаватися, не помирати.

На виході з бараку жінка, що йшла позаду, заговорила до Крістін:

— Зараз ти — в порядку, та за кілька місяців станеш так само виснаженою, як і ми. Тоді начувайся! Есесівці регулярно проводять ранкові обходи, коли лікар визначає смертельно хворих і заслабких для роботи. Він ходить між рядами й записує номери. Якщо твій номер запишуть, каюк!

Крістін упізнала цей голос. Позад неї йшла жінка, котра вчора запевняла, що їм із Ісааком більше ніколи не зустрітися. Вона обернулась, аби подивитися тій у лице. Бранка була невисокою на зріст, та здавалася не такою виснаженою, як інші жінки. Одна рука й голова посіпувалися, коли вона йшла, запалені очі сльозились, але дивилися на світ із якоюсь зловтіхою.