Розділ «211»

Потім я опинився на іншій станції для потягів, але вона була малесенька, у тунелі, і там була лише одна колія, а стіни були викривлені й заклеєні великими рекламними плакатами, на яких було написано: «ВИХІД», «Лондонський музей транспорту», «Зупинись і подумай про невдалу кар’єру», «ЯМАЙКА», «Британська залізниця», «Не курити!», «Рухайтеся, Рухайтеся, Рухайтеся», «До станцій далі від Квінз-парк сідайте на перший потяг, виходьте на Квінз-парк і переходьте на інші гілки за потребою», «Гілка Гаммерсміт-енд-Сіті» та «Ти ближчий, ніж уся моя родина». І на цій маленькій станції було дуже багато людей, і вона була під землею, там не було вікон, і мені це не подобалося, але я знайшов місце для сидіння, а це була лава, і я сів з краю лави.

А тоді на маленьку станцію стало прибувати ще більше людей. На інший край лави хтось сів, і це була пані, у якої був чорний портфель, пурпурові туфлі та брошка у формі папуги.

На цій маленькій станції ставало дедалі більше людей, навіть більше, ніж на великому вокзалі. А потім я не зміг бачити стіни через натовп, і хтось торкнувся пальтом мого коліна, мені стало зле, і я почав дуже голосно стогнати, і пані на іншому кінці лави встала й більше туди ніхто не сідав. І я почувався так, як тоді, коли хворів на грип, і мені доводилося цілий день лежати в ліжку, усе боліло, і я не міг ходити, їсти, говорити, спати чи займатися математикою.

А потім пролунав такий звук, наче хтось бився на мечах, і на мене дмухнув сильний вітер, а потім щось заревіло, і я заплющив очі, а тоді ревіння стало гучнішим, і я дуже голосно застогнав, але не зміг відгородитися від цього звуку, і я думав, що ця маленька станція зараз обвалиться або що десь починається сильна пожежа і я помираю. А потім ревіння перетворилося на клацання й рипіння, тоді почало затихати й зникло, але я тримав очі заплющеними, оскільки так почувався безпечніше, коли не бачив, що відбувалося.

Потім я знову почув, що люди рухаються, оскільки стало тихіше. І я розплющив очі, але спочатку нічого не побачив, оскільки навколо було забагато людей. Я побачив, що вони сідають на потяг, якого раніше на станції не було, і саме цей потяг видавав оте ревіння.

Моїм обличчям струменів піт, волосся було мокре, і я скиглив, а не стогнав, видавав інші звуки, як собака, який забив собі лапу, і я почув ці звуки, але спочатку не зрозумів, що це я.

Потім двері потяга зачинилися, потяг рушив із місця й знову заревів, але цього разу не так гучно, повз мене проїхали 5 вагонів і зникли в тунелі на іншому кінці маленької станції, і знову стало тихо, а всі люди прямували в тунелі, які виводили з маленької станції.

Я тремтів і мені хотілося повернутися додому, а потім я зрозумів, що мені не можна жити вдома, оскільки там жив Батько, а він збрехав і вбив Веллінгтона, а це означало, що там більше не було мого дому, тепер мій дім був на Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, і це мене лякало, оскільки це була неправильна думка, як-то: «Як би мені хотілося опинитися вдома», оскільки мій мозок не працював належним чином.

Потім на маленьку станцію знову зайшли люди, утворився натовп, знову залунало ревіння, і я заплющив очі. Я пітнів, мені було зле, і я знову почувався так, наче в грудній клітці роздувається повітряна куля, і вона була така велика, що мені стало важко дихати. Потім люди зайшли в потяг і маленька станція знову спорожніла. Тоді знову наповнилася людьми й приїхав ще один потяг із таким самим ревінням. І це було дуже схоже на той випадок, коли я захворів на грип, оскільки мені хотілося, аби це все припинилося, як можна витягнути штекер комп’ютера з розетки на стіні, коли він зависає, і мені хотілося заснути, аби мені не треба було думати, оскільки єдине, про що я міг думати, — це про те, як сильно мені болить, і в моїй голові не лишалося місця для інших думок, але я не міг заснути, тож довелося просто сидіти на місці, чекати й потерпати від болю.