Розділ «211»

Але за кілька секунд усе стало ось таким:

оскільки інформації стало забагато і мій мозок не міг нормально працювати, і через це мені стало страшно, тож я знову заплющив очі й повільно порахував до 50, але вже не підносив числа до третього степеня.

І поки я там стояв, то розкрив свій швейцарський армійський ніж, аби почуватися безпечніше, і міцно стис його в руці.

А тоді я зігнув пальці другої руки в маленьку трубочку, розплющив очі й став дивитися крізь трубочку, тож у кожен окремий проміжок часу я бачив лише один надпис чи знак і вже згодом побачив знак  Інформація, який стояв над віконцем маленької будки.

До мене підійшов чоловік, на якому були синя куртка, сині штани й коричневі черевики, а в руці він тримав книжку, і він сказав мені:

— Ти наче загубився.

Тож я дістав свого швейцарського армійського ножа.

— Но-но-но, — сказав він й підняв обидві руки, розвівши пальці віялом, наче він хотів, аби я також розвів пальці й ми торкнулися пучками, наче він хотів сказати, що любить мене, але він підняв обидві руки, а не одну, як Мати й Батько, і я не знав, хто він такий.

А потім він позадкував геть.

Тоді я пішов до будки, на який було написано Інформація, і я відчував, що в мене дуже сильно билося серце, а у вухах лунав шум, схожий на морський прибій. Коли я дістався до віконця, то спитав:

— Це Лондон?

Але у віконці нікого не було. А потім хтось підійшов до віконця, і це була чорношкіра пані, і в неї на руках були довгі нігті, пофарбовані рожевим лаком, і я спитав у неї:

— Це Лондон?

— Звісно, сонечко, — відповіла вона.

— Це Лондон? — повторив я.

— Так точно, — відповіла вона.

— Як мені проїхати на Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG? — спитав я.

— Це де таке? — сказала вона.