Розділ «59»

Я вирішив, що дізнаюся, хто вбив Веллінгтона, попри те що Батько наказав мені не лізти в чужі справи.

Це тому, що я не завжди роблю те, що мені кажуть.

А це тому, що коли люди кажуть тобі, що робити, то їхні вказівки зазвичай бувають плутаними й не мають жодного сенсу.

Наприклад, вони часто просять «зберігати тишу», але не кажуть, як довго треба зберігати тишу. Або ти бачиш знак, на якому написано «НЕ ХОДИТИ ПО ГАЗОНАХ», хоча насправді там має бути написано «НЕ ХОДИТИ ПО ГАЗОНАХ НАВКОЛО ЦЬОГО ЗНАКУ» або «НЕ ХОДИТИ ПО ГАЗОНАХ ПО ВСЬОМУ ПАРКУ», оскільки є багато газонів, по яких можна ходити.

Люди також постійно порушують правила. Наприклад, Батько часто їздить швидше від 30 миль/год у зоні обмеження швидкості руху до 30 миль/год, а інколи він сідає за кермо після того, як випив, і не завжди користується паском безпеки, коли веде свій фургон. У Біблії сказано «Не вбий», але ж були хрестові походи, дві світові війни, війна в Перській затоці, і під час цих подій християни постійно вбивали людей.

Також я не розумію, що має на увазі Батько, коли каже: «Не лізь у чужі справи», оскільки я не знаю, що означає «чужі справи», і я маю багато справ з іншими людьми: у школі, магазині, автобусі, а робота Батька полягає в тому, щоби ходити по чужих будинках і лагодити чужі бойлери й опалювальні системи. І все це — чужі справи.

Шивон розуміє. Коли вона просить мене чогось не робити, то чітко каже, чого саме не можна робити. Мені це подобається.

Наприклад, якось вона сказала: «Ти ніколи не повинен стусати Сару чи бити її якимось іншим чином, Крістофере. Навіть якщо вона вдарить тебе кулаком. Якщо вона знову тебе вдарить, то відсунься від неї, стій спокійно та рахуй від 1 до 50, а потім ти маєш піти до мене й розповісти, що вона зробила, або ж розповісти про це якомусь іншому вчителю».

Або одного разу вона сказала: «Якщо тобі захотілося покататися на гойдалці, а там уже є діти, то ти ніколи не повинен штовхати їх із гойдалки. Ти мусиш спитати їх, чи можна тобі покататися. А потім ти маєш почекати, поки вони закінчать».

Але коли інші люди просять тебе чогось не робити, то їм не подобається говорити це саме таким чином. Тому я сам вирішую, що буду робити, а чого не буду.

Того вечора я пішов до будинку місіс Шиєрс, постукав у двері й став чекати, поки вона відчинить.

Коли вона відчинила двері, то тримала чашку чаю й була вдягнена в капці з овечої шкіри. Вона, напевне, дивилася вікторину по телебаченню, оскільки телевізор був увімкнений і я розчув, як хтось каже: «Столиця Венесуели — це: а) Маракас; б) Каракас; в) Богота й г) Джорджтаун». І я знав, що це Каракас.

— Крістофере, не думаю, що мені дуже кортить тебе зараз бачити, — сказала вона.

— Я не вбивав Веллінгтона.

— Що ти тут робиш? — спитала вона.

— Я хотів прийти й сказати вам, що не вбивав Веллінгтона. А також я хочу дізнатися, хто його вбив.

Трохи чаю з її чашки пролилося на килим.

— Ви знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.

Вона не відповіла на моє запитання. Вона просто сказала: