Розділ «211»

— Нумо нагодуймо його горішками, — сказав перший чоловік.

— Диви, як би тобі самому не дісталося на горіхи, — відповів другий чоловік.

— Чуєш, воруши копитами! Треба ще хильнути пива, поки ми не протверезіли, — сказав перший.

І вони пішли геть.

Потім у потягу стало дуже тихо, він нікуди не рухався і я нікого не чув. Тож я вирішив злізти з полиці, піти забрати свою сумку та подивитися, чи той поліцейський і досі сидить на своєму місці.

Я зліз із полиці та визирнув крізь двері, але поліцейського там не було.

Моя сумка також зникла, а в ній були їжа для Тобі, мої підручники з математики, чисті штани, жилетка, сорочка, апельсиновий сік, молоко, печиво з заварним кремом та печена квасоля.

Тоді я почув чиїсь кроки, озирнувся й побачив поліцейського, але не того, з яким я їхав раніше.

Я дивився на нього крізь скляні двері, він був у сусідньому вагоні й зазирав під сидіння. І я вирішив, що мені не так уже й подобаються поліцейські, і я вийшов із потяга.

А коли я вийшов, то побачив, яким великим було приміщення, у яке ми приїхали, яким воно було лунким і шумним, і мені довелося ненадовго стати навколішки, оскільки я боявся, що впаду на землю. А поки я стояв навколішках, то думав про те, куди мені слід іти, і вирішив, що треба йти в тому напрямку, куди їхав потяг, оскільки ця станція була його останньою зупинкою і в цьому напрямку Лондон.

Я підвівся й уявив собі, що на землі проведено велику червону лінію і що вона йшла паралельно до потяга й вела до воріт в іншому кінці кімнати, і я пішов уздовж неї, знову примовляючи: «Ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч…», як я робив це минулого разу.

А коли я дійшов до воріт, до мене заговорив якийсь чоловік:

— Синку, здається, тебе шукають.

— Хто мене шукає? — спитав я, оскільки подумав, що то могла бути Мати і що поліцейський зі Свіндона подзвонив їй за тим номером, який я йому повідомив.

— Поліцейський, — відповів він.

— Я знаю, — промовив я.

— Ага, гаразд, — сказав він. — Ти стій тут, а я піду по нього.

І він рушив у протилежний бік уздовж потяга.

А я пішов далі. І в мене досі було таке відчуття, наче в грудній клітці роздувається повітряна куля, мені було боляче, тож я затулив вуха руками, відійшов і притулився до стіни маленького магазину, який стояв посеред великого приміщення й на якому було написано: «Бронювання: готелі й театри. Тел. 0207 402 5164», а тоді я прийняв руки від вух і почав стогнати, аби відгородитися від гучних звуків.

Я почав роздивлятися приміщення, аби побачити якийсь надпис про те, що я приїхав до Лондона. А надписи були ось такі: