Розділ «67»

Наступного дня була субота, а в суботу я нічого особливого не роблю, якщо тільки Батько не возить мене на вилазку до озера з човнами або до садівницького магазину, але цієї суботи Англія грала в футбол проти Румунії, а це означало, що ми не збиралися їхати на вилазку, оскільки Батько хотів подивитися матч по телебаченню. Тому я вирішив продовжити своє розслідування.

Я вирішив піти й попитати в кількох людей, які жили на нашій вулиці, чи не бачили вони, хто вбив Веллінгтона, і чи не помітили вони нічого дивного, що відбувалося надворі в четвер уночі.

Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями. Мені не подобається говорити з незнайомцями. Це не через правило «Стережіться незнайомця», про яке нам розповідають у школі. Це коли незнайомий чоловік пропонує тобі цукерку чи покататися на машині, оскільки хоче мати з тобою секс. Мене це не хвилює. Якби до мене торкнувся незнайомий чоловік, я б його вдарив, а я можу дуже сильно бити. Наприклад, коли я стусонув Сару через те, що вона смикнула мене за волосся, то вдарив так, що вона знепритомніла, дістала струс мозку і її довелося відправити в лікарню до відділу невідкладної допомоги. А також я завжди ношу в кишені свого швейцарського армійського ножа, а в ньому є пилка, якою можна відрізати людині пальці.

Мені не подобаються незнайомці, оскільки мені не подобаються люди, яких я раніше не зустрічав. Їх важко зрозуміти. Це наче перебувати у Франції, куди ми якось поїхали в туристичний табір на відпочинок, коли Мати була жива. І мені там дуже не подобалося, оскільки коли я був у магазині, ресторані чи на пляжі, то зовсім не розумів, що кажуть інші люди, і це було страшно.

Я довго звикаю до людей, яких щойно побачив. Наприклад, коли до нашої школи приходить на роботу новий персонал, то я цілими тижнями з ними не розмовляю. Я просто слідкую за ними, поки не переконаюся, що вони безпечні. Потім я ставлю їм запитання про них самих, наприклад: чи є в них домашні тварини, який у них улюблений колір і що вони знають про космічні місії «Аполлон», прошу накреслити план їхніх будинків і цікавлюся, яку машину вони водять, аби познайомитися з ними. І потім я не заперечую, якщо вони перебувають зі мною в одній кімнаті, і мені не потрібно весь час за ними стежити.

Тому говорити з іншими людьми на нашій вулиці — це був сміливий вчинок. Але якщо ти збираєшся вести розслідування, то треба бути сміливим, тож я не мав вибору.

Перш за все я склав план нашого кварталу на вулиці, яка називається Рендольф-стрит, ось він:

Потім я пересвідчився, що мій швейцарський армійський ніж лежить у кишені, вийшов із дому й постукав у двері № 40 навпроти будинку місіс Шиєрс, а це означає, що ці сусіди мали найбільші шанси щось побачити. Люди, які живуть у будинку № 40, звуться Томпсонами.

Мені відчинив містер Томпсон. На ньому була футболка з надписом:

ПИВО

допомагає страхопудам

вести статеве життя

вже 2000 років

— Чим я можу тобі допомогти? — поцікавився містер Томпсон.

— Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.

Я не дивився йому в обличчя. Мені не подобається дивитися людям в обличчя, особливо якщо це незнайомці. Кілька секунд він мовчав.

— Ти хто? — зрештою заговорив він.

— Я Крістофер Бун з 36-го будинку, і я вас знаю. Ви містер Томпсон, — відповів я.